Андрій Курков - Різдвяний сюрприз

– Дивись, дивись! – обірвала мої роздуми Маринка, обернувшись і показуючи рукою вперед по ходу машини.

Джип уповільнив хід. Я нахилився вперед і побачив могутнього лося, що стояв просто на дорозі. Він явно дивився на нас.

А ми під’їхали і зупинилися перед ним, як солдат перед генералом.

– Може, посигналити? – задумливо запропонував Дмитро, глянувши на годинник.

– Не треба, – попросила Марина. – Ти йому краще поблимай фарами.

Дмитро кілька разів перемкнув світло з ближнього на дальнє та назад. І лось хитнув головою, розвернувся і пішов у темний ліс.

– Бачиш! – радісно видихнула Марина.

Ліс закінчився раптово. Машина виринула на засніжене поле і, здавалося, стала легшою. Тут уже не було колії, і Дмитро орієнтувався по укопаних уздовж ґрунтівки дерев’яних стовпах. Тут уже не було так темно, як у лісі. Над полем висів яскраво-жовтий місяць, і його світло іскрилося на снігу.

– Краса! – вигукнула Марина і обернулася, щоб мені всміхнутися.

Попереду показалася село.

Машина зупинилася біля присадкуватої хатки, у трьох вікнах якої горіло жовте домашнє світло.

– Приїхали! – повідомив Дмитро і заглушив мотор.

Дві господині – Галина Іванівна і Ольга Іванівна – зустрічали нас на вході різдвяною піснею. Вони були сестри. Старшій, Галині Іванівні, було вісімдесят два, молодшій – сімдесят п’ять.

Як тільки ми увійшли до цього будинку, настрій мій перемінився. Тут було тепло – навіть у передпокої було чутно, як тріщать дрова, що горять у печі. Вся хата, що складалася з невеликої кухоньки, зали та двох спаленьок, була прибрана і прикрашена. На вікнах наклеєні вирізані з білого паперу янголята. У кутку зали під стелею на поличці – ікона Божої Матері, а перед нею – палаюча свічка. Внизу на тумбочці під іконою – величезний радянський телевізор «Горизонт», накритий вишитою скатеркою. У центрі – великий круглий стіл.

– Проходьте, проходьте, гості різдвяні! – співуче весело заголосили сестри-бабусі.

Залишивши у передпокої верхній одяг і роззувшись, ми з Мариною пройшли до зали. Дмитро залишився. Із машини він переніс до хати великий рюкзак і тепер розбирався з його вмістом.

Старша бабуся посадила нас на диван і ввімкнула телевізор, знявши з нього вишиту скатертину.

– Ви поки що подивіться, а ми тут з Олечкою ще мусимо на кухні закінчити! – сказала вона. – Тільки він у нас старенький, усе в одному кольорі показує.

Телевізор нагрівався хвилини три. Потім з’явилося зображення. Воно виявилося рожевим і тремтячим. На екрані співав і танцював у своєму кліпі рожевий Майкл Джексон.

До вітальні зайшов Дмитро.

– Ну, як вам тут? – запитав він весело.

– Клас! – відповіла Маринка. – І бабусі чарівні! Де ти їх знайшов?

– Комерційна таємниця! – посміхнувся Дмитро.

– Ти в телевізорах розбираєшся? – запитав його я. – Може, покрутити там що-небудь, аби він нормально показував?

– Уже пробував, – Дмитро махнув рукою. – Тут справа не в телевізорі. Або антена така, або взагалі якісь перешкоди в повітрі… Можу перевести на чорно-біле!

– Ні, нехай уже краще все буде рожевим! – погодивсь я.

Знову зайшли бабусі – у кожної в руці по складеній вишитій червоними півниками скатертині. Спочатку вони вдвох накрили стіл важкою скатертиною, потім, поверх неї, другою.

– А чому дві скатертини? – поцікавилася Маринка.

– Так має бути, за традицією, – відповіла голосом доброго екскурсовода молодша бабуся Ольга Іванівна. – Нижня скатертина для предків, а верхня – для нас.

Потім старша бабуся попросила молодшу порахувати, скільки нас.

– Шестеро, – відповіла молодша.

І вони розставили навколо столу шість стільців.

Я перерахував усіх присутніх. Вийшло п’ять. Подумав, що ми чекаємо когось іще. І знову спрямував свій погляд на телевізор. Тепер там співала і танцювала рожева Брітні Спірс. Очі поступово звикали до цього тремтячого рожевого кольору. Виникло таке відчуття, ніби я дивлюся старовинну шоу-хроніку якогось давно минулого століття.

А бабусі тим часом не поспішаючи накривали на стіл. У центрі столу поклали одна на одну три паски – три круглі хліби з діркою в середині. У цю дірку поставили високу свічку. Потім розставили навпроти кожного стільця тарілки, розклали виделки-ложки.

– Ти коли-небудь по-справжньому Різдво відзначав? – запитала мене Марина.

Я похитав головою.

– Тоді тобі обов’язково сподобається! – сказала вона й усміхнулася.

А в цей час старша бабуся занесла та поставила на стіл великий глиняний горщик, накритий кришкою. А молодша з Дмитром принесли дві таці й переставили на стіл із десяток страв з рибою, варениками та голубцями.