Мишки, здавалося, не боялись мене. Але як тільки я ввімкнув світло – вони зістрибнули зі столу і втекли під диван. Електрика, мабуть, була тут «непостійною». Лампочка під стелею то спалахувала яскравіше, то притухала. Я озирнувся на всі боки і побачив на підвіконні якийсь чорний прилад. Підійшов, узяв його в руки.
І тут же мені стало холодно. Прилад, який я тримав в руках, виявився радіаційним дозиметром.
Я тут же згадав і шлагбаум із постовою будкою, і шістьох військових, які заспівали нам різдвяні колядки та отримали за це по бляшанці консерви. Згадав я і біографію Дмитра, Маринчиного брата.
«Ах сволота! – подумав я. – Він нас затягнув у чорнобильську зону. А ми тут зачали дитину… Про що він думав! Це ж його сестра! Ось тобі й екстремальний туризм! Він що, хотів показати, що справжні традиції зберігаються тільки завдяки радіації?»
Я повернувся до спальні. Одягнувся, намагаючись не розбудити Маринку. Знову зайшов до зали.
Він спить на кухні! Мені дуже захотілося взяти щось важке, піти туди і стукнути його по голові. Але нічого важкого в залі я не знайшов. Я ще раз озирнувся і, на свій подив, побачив Дмитра. Він заглянув до зали з передпокою. Він був одягнений, а в руці стискав за горлечко пляшку шампанського.
– Не спиться? – запитав неголосно. На його обличчі з’явилася пустотлива усмішка.
– Ти куди нас привіз? – сердитим шепотом відповів я.
Посмішка не зникла з його обличчя. Він подивився повз мене на вчорашній різдвяний стіл. Я зрозумів, що він дивиться зараз на дозиметр, залишений мною на столі навпроти шостого стільця.
– Це ж чорнобильська зона! – мовив я вже голосніше, не дочекавшись від Дмитра відповіді на своє попереднє запитання.
– Ти вмієш відкривати шампанське беззвучно? – запитав він. – Ти ж умієш, я пам’ятаю! На, відкрий!
Я взяв у руки пляшку. А він кивнув мені всередину зали, в бік столу, мовляв, проходь і сідай!
Ми сіли за стіл. Я зняв із пробки фольгу, акуратно скрутив олов’яний дріт, який міцно з’єднував пробку з пляшкою. Потім акуратними рухами хірурга потягнув пробку на себе. А коли вона вже пішла сама, під силою тиску шампанського, почав притримувати.
– А тепер наливай! – прошепотів він.
– А пити за що будемо? – запитав я похмуро. – За Різдво в чорнобильській зоні?
Дмитро знову посміхнувся.
– Ні, за відкриття нового маршруту екстремального туризму. Моє ноу-хау. Називається: «Російська рулетка в українській провінції».
– Що ти хочеш цим сказати?
– Те, що у мене п’ять таких місць. Одне – в чорнобильській зоні, чотири – у звичайних селах, замаскованих під чорнобильську зону. Це для нових росіян, які вже все бачили і більше не вміють дивуватися. Купив тур, отримав номерок маршруту – і поїхали! До речі, дарма ти чорнобильської зони боїшся! Знаєш, як радіація нерви заспокоює?
– Ти мені не відповів: це чорнобильська зона чи ні?
– Не бійся, не чорнобильська.
Я з полегшенням зітхнув і ковтнув шампанського.
– Так ти що, все це спеціально для нас підстроїв? Для гострих відчуттів?!
– Це мій вам різдвяний подарунок. До речі, хочете наступне Різдво в одній шахті під Донецьком зі страйкарями-шахтарями відзначити?
– Наступного Різдва у нас буде малюк, – спокійно і з упевненістю повідомив я Дмитрові. – А йому навряд чи сподобається в шахті з шахтарями…
– Нічого, – посміхнувся Дмитро. – Ще цілий рік попереду. Я для вас що-небудь інше придумаю. Таке, щоб і малюкові сподобалося!
Моя улюблена різниця
Різдвяна розповідь
«Я приїду до тебе під вікно зимової ночі на білосніжному танку».
Щоночі в черговому сні пролітала ця фраза, вимовлена моїм голосом. І мені здавалося, що уві сні, почувши її, я киваю. Я згоден приїхати до тебе під вікно на білосніжному танку.
Тільки звідки взявся цей білосніжний танк?
Я перебираю всі слова, звалені в моїй пам’яті. Пам’ять – не архів. У ній ніколи не буває порядку. У ній якщо навіть щось і знайдеш, навряд чи точно зрозумієш: коли і ким це було сказано або зроблено.
«Мій тато був командиром танкової частини…» – прошепотів звідкись здалеку твій голос.
Ти це сказала на другий день нашого знайомства. Точніше, це була твоя відповідь на мою пропозицію випити у тебе вдома чаю.
Ми так і не випили у тебе чаю. Замість цього ми кілька разів посиділи в барі, де ти завжди замовляла червоне мартіні, а я куштував то кальвадос, то справжній портвейн із Португалії. Потім, це було наприкінці травня, з’їздили до Ялти і провели там три дні. Сонце тільки-тільки починало оживляти, розморожувати людей. Весна була пізня. Мені за тиждень до цього виповнилося 45, тобі наступного вересня «стукало» 22. Чудова різниця. Пам’ятаєте такий рекламний слоган «Відчуйте різницю!»? Я її дійсно відчув. І запам’ятав назавжди.
Читать дальше