Галина Гаврищук - Спадок

Записувала далі не мислячи, як під диктовку. Потім написане розбирала, таке що невідомим мені було раніше.

– Чому писати стала я віршами? Я не поет, і римою не захоплювалася надто.

– Віршоване слово чисте. Із вишини воно, із сфери неземної. Послання надсилаються легкими хвилями всіх фраз. Тонкі тіла їх відчувають тоді, як вухо нерозумне. Дух почує слово без відома тіла земного. Бо блок на вас, – його потрібно зняти. Для чужих надто високе, не затушувати.

– Навіть якщо це моя фантазія, – подумалось мені,– в ній є якийсь сенс. Подивлюсь, до чого допишуся. Хай буде казка.

Коли свою ви станете писати книжку, запитуйте, – відчуєте у собі відповідь. Записуйте. І всьому написаному не довіряйте, допоки слово не ляже в текст віршами . Від нього керуйтесь. Не має слово звірини ні форми гарної, ні спокою опісля. Почуйте серцем наче:

Дитинко моя! Чи знаєш ти, що я завжди з тобою?

Коли не розумієш того, що бачиш, того, що твориться, —

Я тобі все поясню, – ти тільки питайся і слухай!

Не бійся сліз – мої вони. І як тремтиш, мороз проймає, —

Це – голос мій, дитя моє. В тобі живу – пізнай мене…

Тепер – борись і встань з колін!

Твори, шукай, у даль дивись, щастя візьми, не падай тільки…

Коли розум не зможе, то серце підкаже як усвідомити все, що не ясно. Розберемось в аналогіях речей, в об’ємному баченні всього, що нас оточує,– ситуацій, причин, наслідків… Бо усі наші факти, судження, здогадки – на сьогодні прямолінійні. А живемо ми у тривимірному просторі! І суть всього – не зовнішнє трактування, а об’ємне.

Моя справа – відпустити пташку. Хто схоче – за нею полетить.

Люди створені для того, щоб почуття й емоції свої плекати. А потім дух переробляє їх в енергію, якою заряджається усе кругом – темрява та світло , а також інша суть .

Якщо емоцію свою ви затиснули, не випустили з себе, – то функцію людини не виконали. І нащо ви тоді? Почнете хворіти, – це душа намагається пояснити, що шкоду собі робите. Ви можете приглушити її ліками, – тоді вже простір буде тебе лікувати по-своєму… через обставини, які душевний біль несуть або приниження – варіантів безліч. Допоки не почнете цікавитись, – чому все так, для чого?

Справжні таємниці є прості й доступні всякому, їх видно кожний день. Картина нашого життя – шамотна дошка. Чорне і біле необхідне однаково, бо на границі – перехід до розвитку. Тоді є рівновага.

– Що нам робити?

– Прийняти Темряву, у ній знання. Вона жива.

– Як можемо не помічати болю, любити за зневагу?

– Вона тут ні до чого, це звірі чужі.

– Хворіють діти. Це навіщо?

– Спасіння ваше. В них любові і сили вижити найбільше.

– А сльози матерів? Нестерпно! І муки вічні…

– Скільки жалю від співчуття приреченим! Не будь такого болю великодушного – загинуло б життя! Мої вони, ті дітки. Чисті! Взірець вони, добра складова. Всі невдоволені – дивіться! Не смійте плакати над тим, що не рівняється і близько до болю матері святого. Сліпі ви стали, нерозумні… Це вам наука! Не жорстокість, – любов моя і жертва діток. Відомо їм було про муки раніше, ніж народились. Посланці це мої – для світла. Це ангели земні. Так треба. Не в змозі ви все осягнути, тільки крупицю… Не наробіть ви стільки зла, – не було би такого. Та їх все більше… На жаль, серця жорстокі не пробити добром моїм, потрібні муки дітей невинних… Рятуйте їх, пора змінитись!

– А війни що? Також наука?

– Те ж саме майже, – і ще більше. Не було виходу тій люті і неспокою в серцях ваших. Немає винних і невинних, – єдине тіло ви…, і хворе – піддались нелюбові тяжкій. Агресори в сім’ї те ж саме, що у масштабі більшому – лиш хворі. Та в люті вам не зрозуміти… Бо розділилися тілами, забули єдності всю силу. Не знаєте землі подяки, бо губите її щоднини. Та, варта вам себе пізнати, – все зміниться. Немає чарів, що сковують людей навічно. У вас живу. І цінність ваша в тому, щоб воскресали ви. Щоб здогадались…

– Тебе я бачила у цвіті. Це ти був?

– Я була.

– Ти жінка?

– Я не маю статі. Для сина – батько, для дочки – мати. І там, і тут я одночасно. Як ваша мати, життя вам дала та воліла щасливими вас знати, діти!

– Чому мене не зупиняла, коли я злилась на образи?

– Ти маєш право творити все на власний розсуд. Як хто сягав на твою волю, – ти так хотіла, нервувала. Твої емоції, дитинко, перетворились на отруту, якою нечисть вся наїлась, і збільшилася сила зла на світі всім.