Світлана Алексієвич - Час second-hand (кінець червоної людини)

– Російська людина начебто й не хоче бути багатою, навіть боїться. Чого ж вона хоче? А вона завжди хоче одного: щоб хтось інший не став багатим. Багатшим, ніж вона.

– Чесної людини в нас не знайдеш, а святі є.

– Небитих поколінь нам не діждати; російська людина не розуміє свободи, їй потрібен жандарм і нагайка.

– Два головних російських слова: війна і тюрма. Украв, погуляв, сів… Вийшов і знову сів…

– Російське життя має бути злим, нікчемним, тоді душа підноситься, вона усвідомлює, що не належить цьому світові… Що брудніше й кривавіше, то більше для неї простору…

– Для нової революції немає ні сил, ні якогось божевілля. Куражу немає. Російській людині потрібна така ідея, щоби сироти по шкірі…

– Так наше життя й метеляється – між бардаком і бараком.

Комунізм не помер, труп живий.

Беру на себе сміливість сказати, що ми втратили свій шанс, який у нас був у 1990-ті роки. На запитання: якою має бути країна – сильною чи гідною, де людям добре жити, обрали перший варіант – сильною. Нині знову час сили. Росіяни воюють із українцями. Із братами. У мене батько – білорус, мати – українка. І так у багатьох. Російські літаки бомблять Сирію…

Час надії змінився часом страху. Час повернув назад… Час секонд-хенд…

Нині я не впевнена, що дописала історію «червоної» людини…

У мене три домівки – моя білоруська земля, батьківщина мого батька, де я прожила все життя; Україна, батьківщина моєї мами, де я народилася; й велика російська культура, без якої я себе не уявляю. Вони мені всі дорогі. Але важко за наших часів говорити про любов.

Ми прощаємося з радянським часом. Із тим нашим життям. Я намагаюся чесно вислухати всіх учасників соціалістичної драми…

Комунізм мав божевільний план – переробити «стару» людину, «ветхого Адама». І це здійснилося… може, лише це й здійснилося. За сімдесят з гаком років у лабораторії марксизму-ленінізму створили окремий людський тип – «homo soveticus». Хтось вважає, що це трагічний персонаж, а хтось називає його «совком». Мені здається, я знаю цю людину, вона добре мені знайома, я з нею поруч, пліч-о-пліч прожила чимало років. Вона – це я. Це мої знайомі, друзі, батьки. Кілька років я мандрувала всім колишнім Радянським Союзом, тому що homo soveticus – це не лише росіяни, а й білоруси, туркмени, українці, казахи… Ми тепер мешкаємо в різних державах, розмовляємо різними мовами, але нас ні з ким не сплутаєш. Впізнаєш одразу! Усі ми, люди із соціалізму, схожі й не схожі на решту людей – у нас свій словник, свої уявлення про добро і зло, про героїв і мучеників. У нас особливі стосунки зі смертю. Постійно в розповідях, які я записую, ріжуть вухо слова: «стріляти», «розстріляти», «ліквідувати», «стратити» або такі радянські варіанти зникнення, як: «арешт», «десять років без права листування», «еміграція». Скільки може вартувати людське життя, якщо ми пам’ятаємо, що не так давно гинули мільйони? Ми сповнені ненависті та забобонів. Усі звідти, де був ГУЛАГ і страхітлива війна. Колективізація, розкуркулення, переселення народів…

Це був соціалізм, і це було просто наше життя. Тоді ми мало про нього говорили. А тепер, коли світ незворотно змінився, всіх почало цікавити оте наше життя, й неважливо, яким воно було, це було наше життя. Пишу, розшукую тут і там крихти з історії «хатнього»… «внутрішнього» соціалізму. Те, як він жив у людській душі. Мене завжди приваблює ось цей маленький простір – людина… одна людина. Насправді там усе й відбувається.

Чому в книжці так багато розповідей самогубців, а не звичайних радянських людей зі звичайними радянськими біографіями? Зрештою, накладають на себе руки й через кохання, старість, просто так, заради цікавості, через бажання розкрити таємницю смерті… Я шукала тих, хто намертво приріс до ідеї, впустив її в себе так, що не віддереш, – держава зробилася їхнім космосом, заступила їм усе, навіть власне життя. Вони не змогли піти з великої історії, попрощатися з нею, бути щасливими інакше. Пірнути… зануритись і зникнути у приватному існуванні, як це відбувається сьогодні, коли мале стало великим. Людина хоче просто жити, без величної ідеї. Такого ніколи не було в російському житті, цього не знає й російська література. Загалом ми люди війни: або воювали, або готувалися до війни. Ніколи не жили інакше. Звідси воєнна психологія. І в мирному житті все було по-воєнному. Бив барабан, маяв прапор… серце вистрибувало з грудей… Людина не помічала свого рабства, вона навіть любила своє рабство. Я теж пам’ятаю: після школи ми збиралися цілим класом поїхати на цілину, зневажали тих, хто відмовлявся, до сліз шкодували, що революція, громадянська війна – все трапилося без нас. Озирнешся: невже це ми? Я? Я згадувала разом зі своїми героями. Хтось із них сказав: «Тільки радянська людина може зрозуміти радянську людину». Ми були люди з однією комуністичною пам’яттю. Сусіди по пам’яті.