Світлана Алексієвич - Час second-hand (кінець червоної людини)

Той самий сон… Він переслідував мене десятки років…

Я не можу своєму синові розповісти про цей сон. Син був маленький – я не міг, читав йому казки. Син уже виріс – усе одно не можу…»

Флобер говорив про себе, що він людина-перо, я можу сказати про себе, що я людина-вухо. Коли я йду вулицею і до мене прориваються якісь слова, фрази, вигуки, завжди думаю: скільки це романів без сліду зникають у часі. У темряві. Є та частка людського життя – розмовна, яку нам не вдається відвоювати для літератури. Ми її ще не оцінили, не вражені й не захоплені нею. Мене ж вона заворожила й зробила своєю полонянкою. Я люблю, як розмовляє людина… Люблю самотній людський голос. Це моя найбільша любов і пристрасть.

Мій шлях на цю трибуну тривав майже сорок років – від людини до людини, від голосу до голосу. Не можу сказати, що він завжди був мені по силі – цей шлях, багато разів я була приголомшена й налякана людиною, відчувала захоплення й огиду, прагнула забути те, що я почула, повернутися в той час, коли я цього ще не знала. Плакати від захвату, що я побачила людину прекрасною, я теж доволі часто бажала.

Я жила в країні, де нас від самого дитинства вчили помирати. Навчали смерті. Нам казали, що людина існує для того, щоб віддати себе, щоб згоріти, щоб пожертвувати собою. Учили любити людину з рушницею. Якби я виросла в іншій країні, то я б не змогла пройти цей шлях. Зло є нещадним, до нього треба мати щеплення. Але ми виросли серед катів і жертв. Нехай наші батьки жили в страху й не все нам розповідали, а частіше нічого не розповідали, але саме повітря нашого життя було отруєне цим. Зло весь час підглядало за нами.

Я написала п’ять книжок, але мені здається, що все це – одна книжка. Книжка про історію однієї утопії…

Варлам Шаламов писав: «Я був учасником грандіозної програної битви за справжнє оновлення людства». Я відновлюю історію цієї битви, її перемог та її поразки. Як прагнули збудувати Царство Небесне на землі. Рай! Місто сонця! А закінчилося тим, що залишилося море крові, мільйони загублених людських життів. Але був час, коли жодна політична ідея XX сторіччя не могла дорівнятися до комунізму (та до Жовтневої революції як її символу), не приваблювала західних інтелектуалів і людей у всьому світі сильніше та яскравіше. Раймон Арон називав російську революцію «опіумом для інтелектуалів». Ідеї про комунізм щонайменше дві тисячі років. Знайдемо її в Платона – в ученні про ідеальну та правильну державу, в Аристофана – у мріях про час, коли «все стане спільним»… У Томаса Мора й Томмазо Кампанелли… Згодом у Сен-Сімона, Фур’є та Оуена. Щось є в російському дусі такого, що змусило спробувати зробити ці мріяння реальністю.

Двадцять років тому ми провели «червону» імперію з прокляттями та зі сльозами. Сьогодні вже можемо подивитися на нещодавню історію спокійно, як на історичний досвід. Це важливо, тому що суперечки про соціалізм не вгамувалися досі. Виросло нове покоління, в якого інша картина світу, але чимало молодих людей знову читають Маркса та Леніна. У російських містах створюють музеї Сталіна, ставлять йому пам’ятники.

«Червоної» імперії немає, а «червона» людина залишилася. Продовжується.

Мій батько, він нещодавно помер, до кінця вірив у комунізм. Зберігав свій партійний квиток. Я ніколи не можу вимовити слово «совок», тоді мені довелося б так назвати свого батька, рідних, знайомих людей, друзів. Вони всі звідти – із соціалізму. Серед них багато ідеалістів, романтиків. Сьогодні їх звуть інакше – романтики рабства, раби утопії. Гадаю, що всі вони могли би прожити інше життя, але прожили радянське. Чому? Відповідь на це запитання я довго шукала – об’їздила величезну країну, яка донедавна звалася СРСР, записала тисячі плівок. Це був соціалізм і було просто наше життя. По дрібочці, по крихтах я збирала історію «домашнього», «внутрішнього» соціалізму. Те, як він жив у людській душі. Мене приваблював оцей маленький простір – людина… Одна людина. Насправді там усе й відбувається.

Одразу після війни Теодор Адорно був приголомшений: «Писати вірші після Освенціма – це варварство». Мій учитель Алесь Адамович, чиє ім’я я хочу назвати сьогодні із вдячністю, також вважав, що писати прозу про жахи XX сторіччя – це блюзнірство. Тут не можна вигадувати. Правду потрібно давати, як вона є. Необхідна «надлітература». Говорити повинен свідок. Можна згадати й Ніцше з його словами, що жоден митець не витримає реальності. Не підніме її.

Завжди мене мучило, що правда не вміщається в одному серці, в одному розумі. Що вона якась розпорошена, її багато, вона різна й розсіяна у світі. У Достоєвського є думка, що людство знає про себе більше, набагато більше, ніж воно встигло зафіксувати в літературі. Що роблю я? Я збираю повсякдення почуттів, думок, слів. Збираю життя свого часу. Мене цікавить історія душі. Побут душі. Те, що велика історія зазвичай оминає, до чого вона ставиться із зарозумілістю. Займаюся пропущеною історією. Не раз я чула й нині чую, що це – не література, це – документ. А що таке література сьогодні? Хто відповість на це запитання? Ми живемо швидше, ніж раніше. Зміст рве форму. Ламає її й змінює. Усе виходить зі своїх берегів: і музика, й живопис, й у документі слово виривається за межі документа. Немає кордонів між фактом і вигадкою, одне перетікає в інше. Навіть свідок не є об’єктивним. Розповідаючи, людина творить, вона бореться із часом, як скульптор із мармуром. Вона – актор і творець.