Світлана Алексієвич - Час second-hand (кінець червоної людини)

Великі книжки валяються під ногами…

Я – в Кабулі. Я не хотіла знову писати про війну. Але ось я на справжній війні. Із газети «Правда»: «Ми допомагаємо братському афганському народові будувати соціалізм». Скрізь люди війни, речі війни. Час війни.

Мене вчора не взяли в бій: «Залишайтеся в готелі, дівчино. Відповідай потім за вас». Я сиджу в готелі й думаю: є щось неетичне в розглядуванні чужої мужності та ризику. Другий тиждень я вже тут і не можу позбутися відчуття, що війна – породження чоловічої природи, для мене незрозумілої. Але повсякденність війни грандіозна. Я відкрила для себе, що зброя – це гарно: автомати, міни, танки. Людина багато думала про те, як краще вбити іншу людину. Відвічна суперечка між істиною та красою. Мені показали нову італійську міну, моя «жіноча» реакція:

«Гарна. Чому вона гарна?» По-військовому мені точно пояснили, що, коли на цю міну наїхати або наступити ось так… під таким кутом… від людини залишиться піввідра м’яса. Про ненормальне тут говорять, наче про нормальне, те, що саме собою зрозуміле. Війна, мовляв… Ніхто не божеволіє від цих картин, що ось лежить на землі людина, вбита не стихією, не фатальною долею, а іншою людиною.

Бачила завантаження «чорного тюльпана» (літак, який відвозить додому цинкові труни із загиблими). Мертвих часто одягають у стару військову форму ще сорокових років, із галіфе, часом і цієї форми бракує. Солдати перемовлялися між собою: «У холодильник привезли нових убитих. Ніби несвіжим кабаном пахне». Писатиму про це. Боюся, що вдома мені не повірять. У наших газетах пишуть про алеї дружби, які саджають радянські солдати.

Розмовляю із хлопцями, багато хто приїхав добровільно. Просилися сюди. Помітила, що більшість – із родин інтелігенції: вчителів, лікарів, бібліотекарів, одне слово – книжкових людей. Щиро мріяли допомогти афганському народові будувати соціалізм. Зараз сміються із себе. Показали мені місце в аеропорту, де лежали сотні цинкових трун, таємниче блищали на сонці. Офіцер, який супроводжував мене, не стримався: «Може, тут і моя труна… Засунуть туди… А за що я тут воюю?» Одразу ж злякався своїх слів: «Ви цього не записуйте».

Уночі мені снилися вбиті, в усіх були здивовані обличчя: як це – я вбитий? Невже мене вбито?

Разом із медсестрами їздила у шпиталь для мирних афганців, ми возили дітям подарунки. Дитячі іграшки, цукерки, печиво. Мені дісталося штук п’ять м’яких ведмедиків. Приїхали до шпиталю – довгий барак, із білизни в усіх самі ковдри. До мене підійшла молода афганка з дитиною на руках, хотіла щось сказати, за десять років тут усі навчилися трохи говорити по-російськи, я дала дитині іграшку, вона взяла її зубами. «Чому зубами?» – здивувалася я. Афганка відкинула ковдрочку з маленького тільця – хлопчик був без обох рук. «Це твої росіяни бомбили». Хтось підтримав мене, я падала…

Я бачила, як наш «Град» перетворює кишлаки в перепахане поле. Була на афганському цвинтарі, довгому, наче кишлак. Десь посеред цвинтаря кричала стара афганка. Я згадала, як у селі під Мінськом вносили в дім цинкову труну, і як голосила мати. Це не людський крик був і не звіриний… Схожий на той, який я чула на кабульському цвинтарі…

Зізнаюся, я не одразу стала вільною. Я була щирою зі своїми героями, і вони довіряли мені. У кожного з нас був свій шлях до свободи. До Афганістану я вірила в соціалізм із людським обличчям. Звідти я повернулася вільною від усіх ілюзій. «Пробач мені, тату, – сказала я під час зустрічі, – ти виховав мене з вірою в комуністичні ідеали, але досить один раз побачити, як нещодавні радянські школярі, яких ви з мамою навчаєте (мої батьки були сільськими вчителями), на чужій землі вбивають незнайомих їм людей, щоб усі твої слова перетворилися на порох. Ми – вбивці, тату, розумієш!?» Батько заплакав.

Із Афганістану поверталося чимало вільних людей. Проте я маю й інший приклад. Там, в Афганістані, хлопець мені кричав: «Що ти, жінка, можеш зрозуміти про війну? Хіба люди так помирають на війні, як у книгах і кіно? Там вони вмирають гарно, а в мене вчора друга вбили, куля потрапила в голову. Він ще метрів десять біг і ловив свої мізки…» А через сім років цей самий хлопець – нині вдатний бізнесмен, полюбляє розповідати про Афган. Зателефонував мені: «Навіщо твої книжки? Вони занадто страшні». Це вже була інша людина, не та, яку я зустріла серед смерті і яка не хотіла помирати у двадцять років…

Я запитувала себе, яку книжку про війну я хотіла би написати. Хотіла би написати про людину, яка не стріляє, не може вистрілити в іншу людину, якій сама думка про війну завдає страждання. Де вона? Я її не зустріла.