Світлана Алексієвич - Час second-hand (кінець червоної людини)

Мене цікавить маленька людина. Маленька велика людина, так би я сказала, тому що страждання її збільшують. Вона сама в моїх книжках розповідає свою маленьку історію, а разом зі своєю історією – й велику. Що трапилося й відбувається з нами – це ще не осмислено, треба висловити його. Спочатку хоча б висловити. Ми цього боїмося, доки не в стані впоратися зі своїм минулим. У Достоєвського в «Бісах» Шатов каже Ставрогіну перед початком розмови: «Ми, двоє істот, зійшлися в безмежжі… Востаннє у світі. Облиште ваш тон і візьміть людський! Хоча б колись заговоріть людським голосом».

Приблизно так починаються в мене розмови з моїми героями. Звісно, людина говорить зі свого часу, вона не може говорити з нізвідки! Але пробитися до людської душі важко, вона засмічена забобонами сторіччя, його пристрастями й облудами. Телевізором і газетами.

Мені хотілося б узяти кілька сторінок зі своїх щоденників, щоби показати, як рухався час… Як помирала ідея… Як я йшла по її сліду…

Пишу книгу про війну… Чому про війну? Тому що ми люди війни – ми або воювали, або готувалися до війни. Якщо придивитися, то ми всі думаємо по-воєнному. Удома, на вулиці. Тому в нас так дешево коштує людське життя. Усе, як на війні.

Починала із сумнівів. Ну, ще одна книжка про війну… Навіщо?

В одній із журналістських поїздок зустрілася з жінкою, вона була на війні санінструктором. Розповіла: йшли вони взимку через Ладозьке озеро, ворог помітив рух і почав обстріл. Коні, люди йшли під кригу. Відбувалося все вночі, й вона, як їй здалося, схопила й потягла до берега пораненого. «Тягну його мокрого, голого, думала: одяг зірвало, – розповідала. – А на березі виявилося, що притягла величезну поранену білугу. Скажено матюкнулася – люди страждають, а звірі, птахи, риби – за що?» В іншій поїздці почула розповідь санінструктора кавалерійського ескадрону, як під час бою вона притягла у вирву пораненого німця, але те, що він німець, побачила вже у вирві, нога в нього перебита, він стікає кров’ю. Це ж ворог! Що робити? Там нагорі свої хлопці гинуть! Але вона перев’язує цього німця й повзе далі. Притягує російського солдата, він непритомний, а коли приходить до тями, хоче вбити німця, а той, коли приходить до тями, хапає автомат і хоче вбити росіянина. «То одному по пиці вріжу, то другому.

Ноги в нас, – згадувала, – всі в крові. Кров перемішалася».

Це була війна, якої я не знала. Жіноча війна. Не про героїв. Не про те, як одні люди героїчно вбивали інших людей. Запам’яталися жіночі бідкання: «Ідеш після боя по полю. А вони лежать… Усі молоді, такі вродливі. Лежать і в небо дивляться. І тих, і тих шкода». Оце «і тих, і тих» підказало мені, про що буде моя книжка. Про те, що війна – це вбивство. Таким це залишилося в жіночій пам’яті. Щойно людина усміхалася, курила – й уже її немає. Найчастіше жінки говорять про зникнення, про те, наскільки швидко на війні все перетворюється на ніщо. І людина, і людський час. Авжеж, вони самі просилися на фронт у 17–18 років, але вбивати не прагнули. А померти були готові. Померти за Батьківщину. З історії слів не викинеш – за Сталіна теж.

Книжку два роки не друкували, її не друкували до перебудови. До Горбачова. «Після Вашої книжки ніхто не піде воювати, – повчав мене цензор. – Ваша війна – страшна. Чому у Вас немає героїв?» Героїв я не шукала. Я писала історію через розповідь ніким не поміченого її свідка й учасника. Його ніхто ніколи не розпитував. Що думають люди, просто люди, про великі ідеї – ми не знаємо. Одразу після війни людина б розповіла про одну війну, через десятки років – про іншу. Звісно, в неї щось там змінюється, тому що вона вкладає у спогади все своє життя. Усю себе. Те, як вона жила ці роки, що читала, бачила, кого зустріла. У що вірить. Зрештою, чи щаслива вона, чи не щаслива. Документи – живі істоти, вони змінюються разом із нами…

Проте я абсолютно впевнена, що таких дівчат, як воєнні дівчата 1941-го року, вже ніколи не буде. Це був найвищий час «червоної» ідеї, навіть вищий, ніж революція і Ленін. Їхня Перемога досі затуляє собою ГУЛАГ. Я безмежно люблю цих дівчат, але з ними неможливо було поговорити про Сталіна, про те, як після війни ешелони з переможцями йшли у Сибір, із тими, хто був сміливішим. Решта повернулися й мовчали. Одного разу я почула: «Вільними ми були лише під час війни. На передовій». Наш головний капітал – страждання. Не нафта, не газ – страждання. Це єдине, що ми постійно добуваємо. Увесь час шукаю відповіді: чому наші страждання не конвертуються у свободу? Невже вони даремні? Мав рацію Чаадаєв: Росія – країна без пам’яті, простір тотальної амнезії, непахана свідомість для критики та рефлексії.