Василь Галас - Мій хід. Вибране

Літературна зустріч —
оце дієва річ…
По кроку майстер слова
йде читачам навстріч
і заволодіває
думками і єством.
Лишаються у серці
його слова… не двом…
Розбурхана уява.
Плетіння чудасій.
Коли ще майстер слова
у величі усій…
Тож тихо так у залі —
що чути кровоток,
і як планета робить
у Всесвіті виток…

Словами злітаю до зір висоти —
осанну Карпатам співаю.
Землі мені кращої, ні, не знайти,
бо кращої вже не буває.
Тут зелені море, живої води,
пташва – як із раю, і квіти…
Стань богу завгодно на землю —
сюди найперше зійде, порадіти.
Тут хмари – на відстані кожна руки,
приручені – линуть світила.
Тут вітер свободи гуляє віки.
Земля нас оця похрестила.
Тут бриз волошковий, палаючий мак,
і срібні нарциси в долині…
Як неба з землею – і наші всі так
з Карпатами долі віднині.

Яблучні роси.
Яблучний рік.
Ще його квітень
нам передрік.
Яблучне майво.
Яблук луна.
Яблучний вітер
нам долина.
Яблучно лунить
яблукопад.
Яблучне – серце
в грудях Карпат.

Знов на літо бувай, столиця,
бо, за приписом докторів,
лікуватися, як годиться,
їду в тишу. З міських дворів —
у село: де сади, і трави,
житнє поле, і ліс чудес,
де суниць і малин заграви,
і зірки у вікні небес…
Вирушаю у путь незмінний.
І з квитками ось повезло.
Хтось мандрує в чужі країни,
ну а я – напрямки у село.
Закордоння – це так, марниця.
На природі прожитих днів
не соромтеся – не годиться:
всі сільські ми углибині…

Липнева спека. Сінокіс.
Поля від спраги у знемозі.
Злегка похитуючись, віз
пливе, як човен, по дорозі.
Об камінь коси стукотять —
немов дятли – посеред тиші.
Кульбаб «метелики» летять.
Шукають схову в нірках миші.

Палає сонце. Жар тече.
В якійсь дрімотливій утомі
встеляю сіна під плече
і в сон лечу, немов у домі…
Дарує постіль запашна
такий жаданий відпочинок.
А там – робота дотемна.
Надії виправдав ужинок.

От-от зоря мигне остання
над сонним мороком світів.
Як птах, з небес зійде світання,
що так його всю ніч хотів.
День полетить на сонця крилах.
З пір*їн його впаде тепло.
До тебе знов спішу я, мила,
об час ламаючи весло.
Безсонна ніч – ціна розлуки.
Тебе, небесную красу,
я підхоплю на дужі руки
і в наше літо понесу.

Невтримний щастя пташок —
мов блисне у вікні…
Здається – загостює
картатий, але ні…
Він знов у небі цятка —
ширяє лакімно.
Дарма його ловити —
життя вам не кіно.
Милує і дивує
його єство живе.
…Комусь пір*їнка з крильця —
у когось поживе…

Почуття у рівновазі.
Гладко на душі.
Щедро вам навколо себе
роздаю вірші.
Є маленьким, є дорослим,
школярі – у круг.
Вам і радісно і сумно
від моїх навкруг
кучугур переживання,
філософських глиб.
Означає це – живете
ви сповна й углиб.

Ліхтарі. Бруківка.
Лун луна з кутків…
Змішаний мій подих
з подихом віків.
Парапети. Мури.
Лінії дзвіниць.
Ще б сюди карети
і – до них – візниць.
Четверик уява
миттю додає…
Знов мені натхнення
вснути не дає.
Ліхтарі. Антени.
Мов бузковий – дріт.
…Що пишу – Слов*янське
й про Слов*янський рід.

Листя шовкове. Гілки.
Місяця срібний півтон.
Вже у майбутньому десь —
кільцями вертить Плутон.
Вечір над містом закляк.
Тиша – аж кроки лункі.
Нервам відчутні моїм
всесвіту сфери тонкі.
Ламле уява астрал.
Час – коли світ на столі…
Книжкою більше віршів
стане в цю ніч на землі.

Величина постійна.
Величина хитка.
Римую життєопис
з червоного рядка.
Змагання гравітацій.
Суперництво ідей.
Конгеніальний космос —
земне єство людей.
Доводити фізичність
думок – нема нужди.
Моя – матеріальна
поезія завжди.

Не влягтись воронам на ніч:
в кроні дерева шумлять.
Кажу кумонькам: «Добраніч!
Час вже рота затулять!
Через вас не спить округа.
Ваш гармидер лине скрізь.
Той базар нічний – наруга.
Хоч під землю з шуму лізь».
Затихає вороняччя,
підступає темнота.
Отака важка їх вдача.
Чорна в кроні чорнота.
А як ранок заіскриться —
гай кудись пітьма ворон.
На помийці буде риться
чорний блискітний барон.
І ворона-герцогиня
буде порпати сміття.
Що поробиш – господиня
доля крутить їх життям.