Олексій Щуров - Небіжка для ляльки

Був похмурий день листопада, навіть почав йти сніг. Ґейдвіг уперше при світлі дня побачила будинок. Уночі він здавався їй величезним, а насправді не мав нічого особливого – стандартна цегляна сучасна будівля, навіть без якихось химерних стилізованих вивертів. В очах Ґейдвіг виникло питання, проте Ікол його не побачив. Вони сіли до авта і рушили до міста.

***

В апартаментах, як і думала Ґейдвіг, на неї вже чекали. Двері було відчинено, а з кімнати лунав вереск господарки. Квартирантка несміливо зайшла до квартири, бо знала що зустріч з Гармидершею, як вона називала орендаторку, була неминучою. Почувши, що хтось зайшов Гармидерша озирнулася. Сказати, що то була величезна бабенція – не сказати про неї нічого. Її вигляд мав нагадувати: я хазяйка, ти – лайно. Коротка руда перука під каре їй не пасувала, вона навіть ледве трималася на її голові; очі були підфарбовані фіолетовим, а на губах розмазано яскраво-червону помаду. Усе було б нічого, але на додачу обвислий жир щік та шиї вкривав товстий шар пудри, яка обсипалася, при кожному русі немов борошно. На зап’ястках, які морщило від складок набряклого підшкірного жиру майже не було помітно дешевих пластмасових браслетів, а джинсовий комбінезон разом з брудним пуховим кардиганом робив Гармидершу ще більш огрядною, ніж вона була насправді.

– Ну, що, маєш сказати, курво? – лагідним голосом вона звернулася до Ґейдвіг. – В мене грошей на віскі катма, а вона десь швендяє та платити за мої апартаменти не хоче. Нема – катись звідсіля, я іншим здаватиму, більш грошовитим.

– Я тільки прийшла сюди дещо забрати, – відповіла Ґейдвіг, намагаючись промовити це впевненим голосом, – і мене тут вже не буде. Я залишаю цей гадючник.

У Гармидерши очі на лоба повилазили від такої відповіді.

– Ти маєш заплатити за місяць наперед, ембіцилко, – знову вилаялася вона. – І мені вирішувати, що ти візьмеш, що ні. Твої лахи я продам, щось закалимлю, а що мені робити з твоїми дебільними каменюками, га? Куди я їх подіну? Засрала мені апартаменти, а потім ноги до рук – і вшиватися?

Ґейдвіг нічого не відповіла. Вона попрямувала до вікна схопила теку з ескізами і попрямувала до виходу, але Гармидерша загородила їй дорогу своєю купою жиру.

– Гроші давай, потім – геть! – крикнула вона.

Відповідь Ґейдвіг була швидкою. Вона ухопила невеличкий уламок гіпсу і жбурнула у Гармидершу. Великожирне тіло не було пошкоджено, але мадам втратила те, що цінувала навіть більше за пляшку – свою руду окрасу. Відчувши холод на абсолютно голому черепі, Гармидерша несамовито заволала та впала непритомною, немов слон перед маленькою сірою мишею. Ґейдвіг не стала втрачати час і покинула такі ненависні їй апартаменти, щоб більш ніколи до них не повертатися.

***

Притискаючи до грудей дорогу для неї течку, Ґейдвіг сіла до автівки, де на неї чекав Ікол.

– Це все? – поцікавився він, огледівши брудну течку.

– Так, може знадобитися в роботі, – відповіла Ґейдвіг. – А я зробила, як ти мені порадив, коли ми їхали до міста. Жбурнула в Гармидершу каменюкою.

– Хоч не вбила?

– Динозавриху такий шматок точно не вб’є, – посміхнулася Ґейдвіг. – Вона виявилася зовсім лисою, уявляєш?

Ікол завів автівку. На мить Ґейдвіг здалося, що у нього немає нігтів, немов їх було вирвано на усіх пальцях. Проте вона втомилася від сутички з Гармидершею і вирішила, що їй це ввижається. За секунду вона впевнилася у тому, що це було тільки її марення. Нігті у Ікола дійсно були на місцях – усі до одного.

Поки автівка неслася по місту, Ґейдвіг приходила до тями. Зараз її вже не жахала шалена швидкість, вона починала їй подобатися. «Треба буде купити байк та навчитися на ньому їздити, – вирішила вона. – Неодмінно „Харлей“. „Ямаха“ – у найгіршому випадку».

– Краще одразу «Харлей», бо ти не настільки багата, щоб купувати дешеве, – почула вона голос Ікола і вирішила ні про що не думати: вона вже помітила, як вміло він може вгадувати її думки. Вона відкинулася на перила крісла і розслабилася під «Money, Money, Money». «АВВА» вона вважала старим та нестильним гуртом, але зараз чомусь він звучав в унісон її думкам та фантазіям. Гроші, гроші, гроші, багацько грошей. Ну, може, й слава як дизайнера, всесвітньо відомого, неодмінно відомого. Інакшого і не треба. До дідька злидні! Усе, що відбувається з нею, це насправді, а не аббин сон. Немов у лотерею виграла. Звісно, не нудьгуватиме, робота буде, але й грошей чимало. Може, поступово, вона вийде заміж. Так, обов’язково, за чоловіка, який буде схожим на Ікола, тільки без цієї дурнуватої телепатії…