Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– От добре було б потрапити в кавалерію, – замріяно мовив Максим. – В улани. Коні, шабля. А яка у них гарна форма!

Помовчали. Служити в уланах було мрією усіх юнаків Кам’янки, і не тільки її. Вважалося щастям потрапити в один з уланських полків. По-перше, саме такі хлопці були поза конкурсом на серця дівчат, а по-друге, служба в кавалерії була не така важка, як у піхоті, принаймні не треба було добиратися до місця маневрів пішки.

Їх розчарував Іван.

– Даремна надія, хлопці, – сказав він. – Останні п’ять років ніхто з нас, русинів я маю на увазі, в кавалерію не попадали. Лише поляки.

– А якщо знаєш польську мову? – запитав Максим і скоса подивився на Теодора.

– Її вам обов’язково треба знати. Або вивчити, – відповів Іван Засмужний. – Всі команди даватимуться німецькою, іноді польською.

– А якщо німецьку не знаємо? – поцікавився Йосип.

– Також не страшно. Основних команд небагато. Вивчите скоро.

– А якщо не вивчимо?

– Не хвилюйся – вивчиш. А якщо ні – «допоможуть».

Так за розмовою коротали час. Перед Липником вони нагнали таку ж, тільки більшу, кавалькаду з Добросина, а у самому селі до них приєдналися місцеві новобранці.

У Раву-Руську в’їхав обоз з двадцяти підвід. Іван впевнено правив його до потрібної споруди, де працювала комісія. Вже перший погляд на площу перед двоповерховим будинком викликав у хлопців захоплення. На площі неможливо було протовкнутися, стільки тут було возів, бричок і навіть карет.

Чіпке око Теодора відмітило, що прибулі юнаки розділилися на групки різної чисельності. Напевне, групувалися за територіальною признакою. Найбільша група скупчилася на протилежній стороні площі. Вона, здавалося, нічим не відрізнялася від інших, але Теодор помітив, що і брички біля них кращі, і тримаються вони впевненіше, навіть нахабніше.

– Поляки, – тихо сказав Іван, помітивши, що брат дивиться саме туди.

– І тут вони хочуть командувати, – кинув Йосип.

– І командуватимуть, якщо ви не триматиметесь разом.

Оскільки Іван був у військовій формі, він мимоволі став головним поміж тільки що прибулих і вже хотів запитати когось, що робити далі, як з будинку вийшов унтер-офіцер і польською мовою сказав, що запускатися всередину будуть громадами за алфавітом.

– Нам ще не скоро, – підрахував Іван.

У подальшому відбувалося так, як і передбачав Іван Засмужний. Всередину будинку запускали по десять чоловік і не випускали нікого, поки комісію не пройшов останній. І ще одні Іванові слова підтвердилися: поляки потрапляли служити в улани і піхоту, а українці лише у тутешній піхотний полк. Лише одному призовникові з Бутин пощастило, і він потрапив до уланів, чим викликав заздрість в українців і злобу у поляків.

Давно вже пройшла черга хлопців з Добросина, а каменюхи все ще чекали. Немає нічого важчого за чекання. Цю істину на собі перевірили призовники з Кам’янки Лісної.

Але все, навіть осоружне чекання колись минає. Настала і їхня черга. Перша десятка увійшла у будинок. Іван з іншими чоловіками залишився назовні.

Вони пройшли довгим коридором і зупинилися перед високими дверима, за якими засідала комісія. Той самий унтер-офіцер вишикував їх по алфавіту, назвав першого Березовця, відкрив перед ним двері, а іншим строго наказав не шуміти, щоб не заважати поважній комісії.

Теодор разом з іншими замовкли, боячись не лише щось говорити, а навіть дихати.

Березовець повернувся досить швидко, на ходу заправляючи комір сорочки.

– Осипе, твоя черга! – лише сказав він.

Бучма перехрестився і зник за дверима.

– Ну як? – тільки і запитав Теодор.

– Піхота. Вісімдесят дев’ятий полк.

– Що питали? – поцікавився ще один призовник.

– Сказали роздягнутися, виміряли зріст, зважили, запитали, чи знаю я польську мову.

– А ти?

– А що я? – знизив плечима Березовець. – Сказав правду. Що розумію, про що говорять, навіть можу сам щось сказати.

Теодор Засмужний пішов лише шостим. Перед тим усі п’ятеро вийшли рекрутами одного полку.

Навпроти дверей він побачив довгий стіл, за яким сиділи четверо військових і один лікар у білому халаті. Серед військових крайнім справа сидів вже знайомий унтер-офіцер, поруч миршавий чоловік у круглих окулярах, напевне, писар, далі солідний офіцер з багатьма медалями на грудях і трьома зірками на червоному комірі. Четвертий моложавий офіцер мав лише одну зірку, але на зеленому комірі. Звичних піхотинцям погон не було, лише на лівому плечі жовтів тонкий шнурок.