Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Рекрути всілися на лавках по четверо. Теодору випало сидіти з Віхтем, румуном і невідомим пихатим юнаком, що гидливо ставився до всього: і до того, що довелося братися за поручні, і до не зовсім чистого одягу рекрутів. Вершиною його ставлення стало те, що перед тим як сісти на лавку, він пробурмотів «Пся крев!», вийняв з чемодана білу тканину і сів на неї.

– Звідки тут румуни? – запитав Теодор Дмитра.

– Мені розповідали, що наш полк єдиний у цісарстві, де служать румуни, русини і поляки. Найбільше румун. Офіцери спеціально їздили в Румунію для набору до війська. Поїздом доїхали сюди. Почекали, поки наберуть русинів і поляків. Ми взагалі чекали відучора. Виходить, чекали тебе одного.

Теодор здивовано подивився на нього. Дмитро засміявся.

– Жартую, жартую. Потяг чекали.

– А ти, друже, звідки? – звернувся до поляка Теодор.

Той зневажливо оглянув його і відказав:

– Драп пану не товариш!

– Недалеко звідси, – відповів замість нього Віхоть. – Село Любича Королівська.

– Любича Крулєвска, – гордо поправив поляк. – А єстем Адам Скавронек.

– Ну Адам то Адам. Добре, що не Єва, – відказав Віхоть.

У цей момент вагон штовхнуло, і поїзд поволі рушив. Теодор з Дмитром перехрестилися.

– З Богом! – тихо сказав Віхоть. – Ти бував у Львові?

– Два рази, – відповів Засмужний. – А ти?

– Жодного.

– Тепер будемо там довго.

Поїзд проїжджав повз знайомі села. Теодор з сумом дивився на місцевість, якою він неодноразово проїжджав раніше. Коли тепер доведеться знову побачити ці місця?!

Поїзд злегка покачувало. Засмужний швидко призвичаївся до нового відчуття і подумав, що любитиме їздити потягом.

Дорога до Львова зайняла дві години. Через станцію Підзамче і Клепарів вони доїхали до щойно збудованого вокзалу. Незвичним для Теодора, та й інших українців та й румунів, було величезне ажурне перекриття перонів. І взагалі чимось неймовірним стало електричне освітлення.

Рекрутам не дали можливості милуватися довго. Їх швидко вишикували в колони по чотири, причому «нерозлучній» четвірці випало крокувати у першому ряді. Перед ними на певній відстані розташувалися три унтер-офіцери.

І колона рушила. Йти довелося крізь частокіл електричних стовпів, які ще не світили. Напевне, вночі це виглядало вражаюче. Численні пасажири і просто перехожі з цікавістю дивилися на цю різношерсту масу, що незабаром мала стати струнким військом. А рекрути думали лише про єдине: лише б швидше добратися до місця призначення.

Йшли невідомими вулицями, час від часу повертаючи на бокові вулиці. Зовсім не знаючи Львова, Теодор Засмужний невдовзі взагалі загубився у закутках міських вулиць. Йому здавалося, що йдуть вони вже дуже довго і ця дорога не скоро закінчиться. Яке ж було його здивування, коли після чергового повороту вони зупинилися перед величезною брамою, яка, проте, одразу відчинилася, і колона новобранців вступила на великий плац, з трьох сторін оточений довгими приземистими будівлями. Унтер-офіцери швидко вишикували колону перед входом у добротний триповерховий будинок. Теодору Засмужному випало стояти у першому ряду справа. Невдовзі офіцери заметушилися, заспішили зайняти місця справа від чотирикутників новобранців. Поруч Теодора став той самий унтер-офіцер, який прийняв його ще у Раві-Руській.

Всі щось чекали. Погляди офіцерів були повернуті до дверей будинку. Невдовзі вони відкрилися, і на плац вийшли два офіцери, судячи з усього, командири.

При їхній появі прибулі з рекрутами військові виструнчились.

На відміну від вже звичної Теодору форми, на офіцерах було не кепі, а чорний шолом з золотим гребенем. Крім того, на боковинах гребеня був рельєфний малюнок, що зображав лева. На лобовій частині кріпилася блискуча емблема у вигляді державного герба – двоголовий орел. До боковин шлему кріпився позолочений ремінь.

На грудях офіцерів красувалися численні ордени.

– Хто це такі? – запитав Теодор унтер-офіцера.

– Тихо! – прошипів той. – У строю не розмовляти! – А потім додав: – Командир нашого полку. Полковник Адольф Фрайгер Ґауер фон Еренберг.

– Рекрути! – гучним голосом сказав полковник. – Вам випала велика честь: служити у прославленому Дев’ятому Галицько-Буковинському полку ерцгерцога Альбрехта. Ви повинні виправдати високе довір’я, що його вам надали. Наш полк існує з 1682 року і брав участь у двадцяти війнах. І ми зробимо все, щоб ви були гідними високого звання драгуна Дев’ятого полку.