Петро Лущик - Настане день, закінчиться війна…

– Є! – озвався Адам Скавронек. – Коли нам видадуть зброю?

– Завтра. Тоді ж отримаєте шаблю і куртку. А зараз, пане кадет, відведіть новобранців на вечерю.

Страви, які побачили перед собою новоспечені драгуни, справили на них неабияке враження. Справді, далеко не кожен день тому ж таки Теодорові доводилося бачити на обідньому столі м’ясо з картоплею і гербату. Коли ж після вечері кожному з новобранців вручили по 30 гелерів і сказали, що це на п’ять днів, це одразу ж у них підняло респект до «цісаря і всієї Єго родини».

Було близько шостої години, коли новобранців завели до казарми – довгої кімнати з вузьким проходом посередині, обабіч якого стояли дерев’яні двоярусні ліжка. Новоприбулих зустріли досвідчені драгуни. Більшість з них не мали ніяких відзнак на комірі і лише деякі по одній.

Одразу ж звідусіль посипалися запитання румунською, польською й українською мовами. Так «місцеві» шукали своїх земляків. У новоспечених драгунів піднявся настрій, і вони розпорошилися, щоб невдовзі згуртуватися за мовною ознакою. Найбільше, звичайно, було румун, потім українців. Поляки, що не звикли бути останніми, тут опинилися у меншості.

Так сталося, що Теодор Засмужний виявився єдиним з Равщини, так само як і Віхоть з Великих Мостів, тому вони залишилися стояти посередині проходу. До них підійшов юнак у розстебненому мундирі з двома зірочками на зеленому комірі.

– Немає компанії? – запитав він українською мовою.

Теодор з Дмитром змушені були згодитися.

– Не сумуйте, земляки, – заспокоїв він. – Усі ми тут одна родина. А після першої муштри ви взагалі забудете, ким були раніше. Хто ви і звідки?

Вони назвалися.

– А я Гнат Бишко з Тернополя, корпораль дивізіону і ваш безпосередній командир.

– А унтер-офіцер, що нас привів сюди? – запитав Дмитро.

– Кадет Грегоре Кокулєску, кандидат в офіцери, помічник пана лейтенанта. Фактично, він вищий від мене. Зате можете при нагоді поплакатися мені в жилетку. Зрозуміло?

– Зрозуміло! – просто відповів Теодор.

Корпораль Бишко, задовільнившись розмовою, голосно скомандував:

– Увага, новобранці! – А коли побачив, що обернулася до нього лише частина, зрозумів свою помилку і повторив команду по-німецьки: – Прошу вас стати ось там, біля дверей.

Він почекав, поки новоприбулі виконають його розпорядження, сам застебнув на мундирі усі шість жовтих ґудзиків. Решта драгунів хто стоячи, хто сидячи на ліжках з цікавістю спостерігали за дійством.

– Вам сьогодні уже неодноразово говорили про ту честь, що випала на вашу долю. Ви служитимете у драгунському полку. І це дійсно честь. Ви ще не до кінця усвідомлюєте те довір’я, що вам надане. У цісарській армії – шістнадцять драгунських полків, у яких переважно служать мадяри. І лише в один полк набирають румунів, русинів, поляків. І це Дев’ятий драгунський полк ерцгерцога Альбрехта.

З цими словами корпораль повернувся і показав на два портрети, що висіли на протилежній стіні. Люди на них зображені у повний зріст і на обох була військова форма драгунів. Чоловіка зліва і Теодор, й інші упізнали одразу. Це був цісар Австрії та король Угорщини Франц Йосиф. Його портрети (траплялося і такі самі) висіли в усіх державних установах, школах, а бувало і в оселях. Людина справа – старий бундючний чоловік стояв, опершись на високу колону – була для новобранців незнайома. Це зрозумів і Бишко, тому пояснив:

– Це його світлість цісар Франц Йосиф Перший та покровитель нашого полку ерцгерцог Альбрехт Фрідріх Рудольф, герцог фон Тешен. – Унтер-офіцер продовжував: – Я корпораль Бишко і ваш безпосередній командир. Вже завтра вас офіційно розподілять у наш перший ескадрон. Ви отримаєте амуніцію, гвинтівку, шаблю, а то драгун без шаблі, що дівка без приданого. Хто з вас знає, що означає слово «драгун»?

Цього ніхто не знав.

– Драгун – це дракон по-французьки. І я зроблю все від мене залежне, щоб на маневрах, а прийдеться, то й на війні, ви були драконами.

– А яка може бути війна? – хтось подав голос зліва.

Корпораль прищурено подивився на нього.

– Ти гадаєш, що немає у світі держав, що косо дивляться на наше цісарство? – запитав він. – Буде війна чи ні, а ми повинні бути готові до неї завжди. І ще одне. Хочу, щоб ви зарубали на своїх носах: я не потерплю непослуху. Попереджаю зразу – у мене важка рука.

Гнат Бишко чомусь подивився на драгуна, що стояв біля крайнього ліжка, той знітився, а присутні зареготали. Не знаючи, як реагувати на цей сміх, новобранці скромно мовчали.