Петро Лущик: Настане день, закінчиться війна…

– То хоч качку спробуй! Бачиш, яка жирна. І скоринка є, така, як ти любиш. Неначе передчувала, що ти приїдеш.

Іван, що дійсно не хотів їсти, вирішив не засмучувати маму і відломив від качки ногу. Запечене м’ясо було м’яке і смачне.

– Ви б женилися, діти! – сказала, поглянувши на старших братів, Марта. – А то бачите, я вже стара, немічна.

– Це до нього! – кинув на Івана Теодор і отримав стусана під столом. – А що я? Мені восени до війська на три роки. А Іван повертається. Йому і женитися.

Теодор подивився на єхидно усміхнене обличчя молодшого брата і закінчив:

– А тобі взагалі про це думати рано!

Після обіду Іван надів кепі, струсив з чобіт пилюку і сказав:

– Піду пройдуся!

– Не забувай, що я маю тебе ще відвезти, – нагадав Теодор.

– Не забуду.

З цими словами Іван закрив за собою двері.

– Куди це він? – стривожилася мати.

– Та не переживайте ви, мамо, так! Нехай пройдеться селом.

Юрко хотів вставити і собі, що він знає куди попрямував старший брат, але, побачивши кулак Теодора, миттю «забув» і вирішив, що для нього безпечніше промовчати.

А Іван вийшов з подвір’я і попрямував вздовж вільшини на невеличкий пагорб, що здіймався над усім хутором і був його найвищою точкою. Вільшина справа буяла зеленню і від неї віяло приємною прохолодою. Колись, ще до армії, вони з Теодором несподівано наткнулися тут на косулю. Видно, вона випадково приблудилася сюди із сусіднього лісу, що виднівся на півночі на відстані двох миль. Цікаво, чи зустрічаються тут ще косулі? Треба запитати Дорка.

Іван минув вільшину і вийшов на берег невеличкого озера. Воно дійсно було маленьке, від чого й отримало свою назву – Мале. Звідки воно з’явилося тут, на самому горбочку, не знав ніхто, принаймні навіть старожили пам’ятали Мале таким же. Вода з озера нікуди не витікала, але її рівень залишався майже незмінним, лише злегка варіювався залежно від погоди і пори року. Влітку Мале кишіло малечею, що купалася; господині прали білизну. Взимку озерце перетворювалося на ковзанку, яка заледве уміщала всіх бажаючих покататися, адже дітвори у селі було багато, а Мале не могло похвалитися розмірами – лише двадцять на п’ятдесят метрів.

Іван вийшов на берег і зупинився перед водою. Навкруги де-не-де росли верби. Він присів, зачепив долонею воду.

Незабаром він почув позаду легкі кроки. Знаючи, кому вони належать, Іван озирнувся. Перед ним стояла Настуня. Піддавшись мимовільному пориву, Іван потягнувся до дівчини і пригорнув її до себе. Із задоволенням він відзначив, що Настуня не відштовхнула його.

Брат Іван повернувся з війська на початку жовтня, а вже найближчого понеділка після Покрови усіх юнаків 1884 року народження посадили на підводи і повезли до Рави-Руської. Їх, новобранців, назбиралося зо два десятки. Розмістилися вони на п’ятьох підводах. Нерозлучна четвірка – Засмужний, Бучма, Березовець і Холод – зручно вмістилися на возі, яким правив брат Теодора Іван. Як людина, що лише недавно повернулася додому з тої-таки Рави, він згодився завезти їх на комісію, прослідкувати, куди вони будуть направлені для подальшої служби, і переказати все рідним. Після молебню у церкві, слів на дорогу – щирих та добрих отця і високомірних та зарозумілих війта – кавалькада рушила на захід, до гостинця. Матері витирали хустками сльози, батьки похмуро дивилися на синів і думали, що це від’їжджає робоча сила, яку треба кимось замінити, а хлопчаки ще довго бігли за возами.

Коли вони, зрештою, відстали, Іван повернувся до принишклих новобранців і усміхнувся.

– То як, хлопці, дрижаки відчуваєте?

– А ти яким був три роки тому? – відказав Теодор. – Можна подумати, тоді ти був спокійний.

– І я хвилювався, – признався Іван. – Не знав, що мене чекає, тому і хвилювався.

– То нам нічого боятися? – подав голос Бучма.

– Переживати, звичайно, треба, але боятися не варто.

– А що найважче в армії? – поцікавився Березовець.

– Дисципліна.

– А не муштра?

– Дисципліна, – повторив Іван. – Муштра, звичайно. Це і вставати зранку, і цілий день на плацу, і маневри, але і дотепер ви вставали ще до сходу сонця і увесь день працювали на полі.

– А дисципліна?

– Це найважче. Але якщо ви з першого дня зрозумієте, що командир завжди правий, навіть тоді, коли він не правий, служити вам буде неважко.

– От цікаво, куди нас направлять, – сказав Холод.

– Ясно куди, в піхоту. У наш вісімдесят дев’ятий полк, – відповів Іван.