Владислав Івченко - Одного разу на Дикому Сході

– Х-х-хто це їх? – спитав хрипко.

– Доля, – тихо відповіла Міра.

Корнет помітив добрячу калюжу крові біля одного з убитих. Соловейчику стало зле, він ледь не втратив свідомість.

– Корнете, тримайтеся! – наказала йому Міра. Переступала через трупи, наче через дерев’яні колоди, тягнула Соловейчика до виходу з вагона. Пасажири перелякано на них дивилися і мовчали. У деяких на обличчі були синці, на підлозі конав чоловік з розпанаханим черевом. «Вовчики» не знали хороших манер, звикли легко вбивати, якщо хтось пручався, або й просто так убивати.

Корнет визирнув з дверей вагона і побачив, що уздовж потяга носилися бандити, вже обкладені мішками зі здобиччю.

– Там «вовчики»! – прошепотів він Мірі на вухо.

– Та ви що! – наче здивувалася вона. – Добре, що попередили, тепер знатиму. – Міра посміхнулася, а до вагона заскочив ще один бандит.

– Сучко! – тільки і встиг сказати він, бо миттєво гепнувся на підлогу вже зі звичною діркою у лобі.

– Вони нас уб’ють! – перелякано зашепотів Соловейчик, вирячившись на труп.

– Можливо. Роздягайтеся, – спокійно наказала Міра. Корнет ошелешено подивився на неї.

– Що?

– Роздягайтеся!

– Вибачте, я не буду, я… вмерти, як офіцер, як дворянин, не зганьбити… – почав було булькотіти Соловейчик, який притиснувся спиною до стінки і стояв до Міри боком.

Міра вистрелила і збила ремінну бляху на штанах корнета. Ті почали падати. Соловейчик намагався притримати їх, але Міра притиснула його ліктем до стінки.

– Роздягайтеся. І швидко, – сказала вона тихо, але так впевнено, що корнет почав таки роздягатися. А Міра роздягла щойно вбитого бандита. Кинула Соловейчику, який вже стояв в одній білизні, бандитські лахи.

– Тепер одягайтеся.

– Навіщо? – спитав корнет, але обпікся поглядом Міри і почав кивати головою і поспіхом натягувати одяг убитого «вовчика». Міра обережно визирнула з вагона. Побачила, що уздовж потяга їхав вершник. Молодий хлопець зі скривавленою шаблею. Так сп’янів від крові, що навіть не грабував, а їхав уздовж ешелону та волав. Міра визирнула і махнула йому рукою. Хлопець помітив її, поставив коня дибки, зупинився біля дверей вагона. Міра підморгнула, провела язиком по губах. Поманила пальчиком, щоб «вовчик» ішов до неї. Хлопець не вагався, стрибнув у вагон прямо з коня.

– Яка краля! – він поспішав до Міри, шаблю кинув, розстебнув на ходу штани. Постріл. Куля продірявила лоб. Бандит упав. У тамбур перелякано визирнув Соловейчик, який почувався дуже ніяково у бандитському одязі.

– Корнете, сідайте на коня, – наказала Міра. – Я кинусь через сідло. Їдьте від потяга наче зі здобиччю. Зрозуміли?

Корнет перелякано кивнув, але видно, що від шоку мало що розумів.

– На коня, – повторила Міра. – Потім їдеш від потяга. Не поспішаєш, наче зі здобиччю. Вперед!

Міра дала корнету ляпаса, щоб хоч трохи отямився. Соловейчик боязко визирнув з вагона і тут же сховався.

– Там «вовчики»!

– На коня або пристрелю, – сказала Міра і наставила на корнета револьвер.

– Що?

– Швидко! – виштовхнула його з вагона. Корнет вивалився, впав на землю, підхопився. На нього ніхто не звертав уваги, навколо була метушня, бандити поспішали, бо скоро міг прийти панцерний потяг. Соловейчик схопив коня за вуздечку, всівся у сідлі, перелякано озирнувся, під’їхав до дверей вагона, звідки вистрибнула Міра і лягла поперек сідла.

– Поїхали, чого стоїш! – зашипіла корнету. Той нагнав коня і поїхав геть від потяга.

Кілька бандитів тільки тоді звернули увагу на корнета, коли він був уже на відстані півсотні метрів.

– Стій! Ти куди? Хто це? Стій!

Соловейчик пришпорив коня. Бандити кинулися навздогін. Потроху наближалися. Корнет щосили гнав коня, але йому з двома людьми було важко.

– Міро, бандити наближаються! – перелякано зашепотів Соловейчик, в якого похолола спина, наче вкрившись льодом.

– Я бачу, – Міра вже вихопила револьвер і прицілилася. Далі постріли. Бандити почали гепатися з коней. Один за одним, з однаковими, наче фабричними, дірками у лобі. Двоє «вовчиків» зупинилися, розвернули коней і нагнали їх геть від утікачів.

Біля потяга награбоване майно вже вантажили на вози. За всім цим спостерігав отаман Куделін, Батько «вовчиків». У нього на шапці була ціла вовча голова з ощиреною пащею.

– Швидше! – гримів він, і бандити, які вже і так упріли, поспішали ще більше.

– Пане отамане, пане отамане! – це прискакали ті двоє з переслідувачів, що встигли втекти. Галасували тепер, наче божевільні.