Владислав Івченко - Одного разу на Дикому Сході

– Вовча дивізія.

– Ти їх знаєш? – спитав Чет.

– Було діло, – вона посміхнулася.

Кілька місяців тому Міра їхала у потязі, повному біженців з півночі, що тікали від кривавого бунту на начебто спокійний південь. Міра сиділа біля вікна і відверто нудилася у компанії корнета Соловейчика, невисокого, худорлявого, гарячкуватого хлопця, який намагався виглядати дорослим та мужнім. Корнет, чомусь одягнений у парадний мундир, сидів павичем, час від часу торкався кобури з револьвером, який надавав йому впевненості. Навпроти сидів худий і голомозий чоловік у пенсне. Корнет вже деякий час з ним сперечався. Мірі було нудно, то вона роздивлялася пейзажі за вікном. То ліси були, тепер ось поля.

– Голодранці не можуть перемогти! Такого ще не бувало! Хоч у Давньому Римі, хоч у нас при Пугачові! – майже кричав Соловейчик і гупав кулаком по столу, щоб приховати тремтіння свого голосу.

– Але ж от у Франції голодранці у свій час перемогли! – єхидно зауважив дядько в пенсне.

Соловейчик подумав: «Бридкий тиловий щур», – і подивився зневажливо, хоча і сам не багато пороху понюхав.

– Так то ж Франція! Господи, та вони жаб їдять! У них що завгодно може трапитися! А ми – руські люди! – Соловейчик знову гепнув кулаком, сильно гепнув і ледь не засичав, бо забився.

– Корнете, ви на дві чверті поляк, а ще на чверть німець, якщо я не помиляюся! – в’їдливо нагадав співрозмовник, який добре знав батьків Соловейчика, дрібних поміщиків з-під Ревеля.

– Кров не важлива! Важливий дух! – закричав Соловейчик, якому за ту німецьку чверть крові довелося багато вислухати ще у кадетському училищі, під час Першої світової війни, коли німці стали головними ворогами. Далі довелося слухати від бойових товаришів на фронті, де він пробув усього місяць, не встигши взяти участь в жодному бою, бо захворів на грип і був відправлений у тил. Сподівався, що тепер надолужить своє у священній війні з червоними бунтівниками. – По духу я – руська людина! На відміну від деяких, які мовби й руські, а поводяться гірше за жидів!

Соловейчик натякав, що його співрозмовник їхав не до армії вступати добровольцем, щоб боротися з комуністичною заразою, захищати Русь від жидо-комуняцької сволоти, а тікав до Константинополя. Не хотів проливати кров за царя і Вітчизну, точніше, тільки за Вітчизну, бо цар сам відмовився від трону, завдавши болючого удару всім монархістам. Хоча деякі вважали, що государя-імператора під загрозою смерті примусили зректися престолу.

– Я… – почав було з образливою посмішкою чоловік, але продовжити не зміг, бо в голову йому потрапила куля. Кров і шматочки черепа розлетілися по всьому купе. А ще друзки розбитого скла. Ще постріли, у вагонах зчинився крик. Корнет ошелешено дивився на все це і затремтів. Вбитий завалився на стіл, Соловейчик заверещав, наче перелякана баба. Міра скривилася.

– Корнете, поводьтеся, як офіцер! – тихо сказала вона й обережно визирнула з вікна.

Соловейчик замовк, з неприхованим жахом дивлячись на вбитого співрозмовника, який завалився на стіл і світив діркою у потилиці. Потяг тим часом їхав далі, весь у пострілах та криках. Ось хтось заверещав: «Вовчики! Вовчики!» Корнет, коли почув це, то почав скиглити:

– Господи! Ми пропали! Вовча дивізія! Ми пропали! За що, Господи, за що?

Соловейчик підхопився, намагався кудись бігти. Але в коридорі вагона була така метушня, що не проштовхатися, і корнет повернувся з побілілим обличчям. З його скривлених жахом губ падала слина.

– Міро! Ми пропали! Вони – звірі! Вони будуть нас катувати! Це – Вовча дивізія! Нас чекає страшна смерть! – шепотів він, блідий та в сльозах.

Міра знову подивилася у вікно.

– Можливо, – сказала спокійно.

– Міро, я не хочу потрапити до них у полон! Краще застрелитися! – закричав корнет.

– Сядьте, – наказала Міра. Тихенько, але так, що корнет сів і почав дивитися на неї з надією, наче розгублена дитина на дорослого. – І сидіть тихо.

Вона говорила зосереджено, бо вивчала ситуацію за вікном. Потяг все ще мчав, а з двох боків за ним летіла орда вершників з вовчими хвостами на шапках. Вони стріляли по вагонах і поступово наближалися. З потяга по нападниках ніхто не стріляв. У ешелоні їхали одні лише біженці, охорони не було. Хіба що кілька офіцерів, які зараз похапцем зривали форму і викидали її у вікна, а самі вбиралися в цивільне. Бо ж відомо, що Вовча дивізія була особливо жорстока до офіцерів та комісарів. Таке з ними робили, що страшно навіть говорити про це. Корнет чув ті розмови, і перелякано дивився, як вершники стрімко наближалися до вагонів.