Владислав Івченко - Одного разу на Дикому Сході

– Та ні.

– Як ні? Чете, ти ж наша людина! Сирота, з селян! Ти ж у перших лавах боротьби мусиш бути! За справедливість і всесвітнє щастя робочих та селян воювати! Революція ж! Рівність, братерство! Дивовижна штука! Поїхали!

– Андрію, та мені і вдома добре. Не хочу.

– Ти, мабуть, не розумієш! Це ж комунізм! Це ж як рай, тільки для трудящих! Це ж для нас! Невже до раю не хочеш?

– Ні. Хіба мені до раю можна? – здивувався Чет. – Я людей вбивав.

– Так то у попівський рай не можна, якщо убивав! А в наш, в комуністичний рай, якщо ти воював за радянську владу, за перемогу революції, за молоду республіку, то навіть краще, що вбивав ворогів! Обов’язково в комуністичний рай потрапиш, де з хлібом сіллю зустрічатиме тебе сама Роза Люксембурґ, славетна революціонерка!

Поки Єрофеєв агітував, Чет збирав у вбитих дезертирів гвинтівки і торби зі здобиччю. І коней збирав, в’язав у ряд. Єрофеєв із сумом на нього подивився.

– Може, таки передумаєш, Чете? Правильна ж справа! Для людей! Для народу! Для тебе і для мене! Хіба можна осторонь бути, коли революція? Це ж раз у житті трапляється! Якщо пощастить! Ходімо з нами, Чете, ходімо!

– Ні. Бувай, Андрюхо. Радий був тебе побачите, але не моя справа оця революція.

Чет застрибнув на коня та поїхав геть.

– Так і не пішов до нас служити! Не зрозумів він революцію, не відчув, – зітхнув Єрофеєв. – Хоча ж кому, як не йому, її відчувати! Сироті селянській! Може, правду кажуть, що то кров у нього панська, заважає революцію серцем відчути.

– Ти ж кажеш, що селянин? – не зрозумів Ліберман.

– Ну воно як, його мати, з селянської родини, покриткою була. Тобто завагітніла без шлюбу. Як ото живіт виріс, її батьки з хати вигнали. Ледь не під тином народжувала, по чужих хатах жила, потім захворіла та померла. Дитину чужі люди підібрали, виростили. Але казали, що батько його – офіцер, дівчину спокусив, а потім покинув. То, може, ота кров панська і не дає Чету відчути революцію? Хоча інший, навпаки, білих би не любив, бо через офіцерика якогось його мати загинула! Мститися б мусив, а він на хуторі засів. Нецікаве йому ані майбутнє світле, ані всесвітня справедливість!

– А як у полку опинився? – спитав Ліберман.

– Та як. Мобілізацію коли проводили, то всіх загрібали, хто міг рушницю тримати. Ну і його. Я сам особисто поїхав, щоб він дурниць не наробив, – пояснив Єрофеєв. Він добре пам’ятав, як все було.

Хату в полі оточили кілька десятків солдатів, які поховалися, хто за деревами, хто за сараєм, і чекали. Єрофеєв під’їхав до воріт, коня там залишив, зайшов у двір. З хати Чет вийшов, при зброї. Єрофеєву соромно було в очі товаришу дивитися, але що комполку міг зробити, коли наказ про загальну мобілізацію?

– Привіт, Чете.

– Привіт, Андрію. Чи в гості приїхав? – спитав Чет і посміхнувся. – І не сам, дивлюся.

– Не в гості, Чете, у справах. Мобілізація в нас. Забираємо тебе до армії.

– Ох, Андрію, наслужився я в армії.

– То царська була армія, а це наша, робітничо-селянська, Червона. Зовсім інша справа.

– Справа інша, а забривають, як і раніше.

– Бо свідомість низька у селян. Для них же комунізм будують, а вони ото поховалися по хатах і знати нічого не хочуть. Доводиться силою заганяти.

– Мене теж силою будеш, Андрію?

– Всіх, Чете, всіх. Дивися, в тебе ж он жінка є, хутір. Або іди служити, або станеш ворогом революції, а з такими розмова коротка, – сказав Єрофеєв.

– Лякаєш, чи що?

– Ні, не лякаю. Розповідаю, що відбувається. Солдати стоять за двором. Не підуть вони звідси доти, поки ти в армію не підеш. Або доти, поки не спалять тут все. Тобі обирати, – каже Єрофеєв і дивиться кудись у бік.

Чет мовчить, для комполку те мовчання неприємне.

– Ти зрозумій, що просто нині момент такий. Революція у небезпеці, і нам тут не можна слабини давати. Маємо бути твердими та суворими. Поставити під штик усіх, хто гвинтівку втримати може. Щоб захищали революцію, яка заради трудящих, заради тебе і мене. Немає іншого шляху. Розумієш? – подивився Єрофеєв на Чета. Той посміхнувся криво. Ще постояли деякий час.

– Ну добре, – сказав Чет. – Як треба, то послужу. Тільки прибери солдат і хутір не чіпай.

– Добре, Чете. Молодець, правильно вирішив, – Єрофеєв наказав солдатам піти. Сам залишився чекати Чета. Того проводжала якась жіночка зі сльозами на очах.

– Так він у полку й опинився. Служив, але вперед не ліз, – продовжив Єрофеєв. – Ото все на возі їздив. Коней він любив, знався на них, а в бій не ліз. Такий же боєць був, а то так, наче візник якийсь. Не впізнавав я його. А тут оце заради чергової панночки скурився! Тьху! Як таким дурнем можна бути?