Владислав Івченко - Одного разу на Дикому Сході

– Вони близько! Вони зараз захоплять потяг!

– Корнете, не висовуйтеся! – наказала Міра. Нові постріли й осколки скла, які подряпали обличчя Соловейчика, підтвердили її правоту.

Корнет далі тремтів, утирав неслухняними руками кров з обличчя.

– Що робити, Міро, що робити? Ми пропали! – перелякано шепотів він.

– Сидіть тихо! – спокійно сказала дівчина.

– Але вони вб’ють нас! Страшно вб’ють! Вони катують офіцерів, а жінок ґвалтують! Вони нелюди! Треба щось робити!

– Єдине, що ви можете зараз зробити, це помовчати, – несподівано зло відповіла Міра, якій набрид вже корнетів плач.

Бандити між тим наздогнали потяг. Першим мчав на здоровезному коні по пояс голий велетень, що тримав у руках обушок, та не простий, а відразу з трьома шипастими гирями. Гилив тим обушком вікна вагонів. У розбиті вікна прямо з коней стрибали бандити. І відразу починали грабувати та вбивати. Постріли, зойки, крики.

– Міро, не можна так сидіти! Міро! – закричав корнет. У цей час потяг почав різко гальмувати, бо «вовчики» захопили паровоз. Корнет не втримався на ногах і впав, при цьому вдарився головою об полицю і знепритомнів.

– О, так краще, – сказала Міра, яка нахилилася і забрала у корнета револьвер з кобури. Сіла і спокійно дивилася у вікно. Потяг вже зупинився, уздовж нього носилися верхи бандити. У деяких з них були набиті тюки зі здобиччю. У кількох і жінки, перекинуті через сідла. Крики і постріли грабіжників наближалися. Міра на них не зважала. Чекала. Ось і в її вагон увірвалися бандити. Кидалися в купе, хапали, що могли. Один з «вовчиків» зазирнув до Міри.

– Віддавай гроші і прикраси! Нумо!

– У валізі, – кивнула Міра на велику валізу загиблого сусіда, яку виштовхала у прохід.

Бандит спробував відчинити валізу, та виявилося, що вона зачинена на замок. «Вовчик» не здивувався, вистрелив і таки відчинив валізу, почав копирсатися у речах. Знайшов мішечок з дорогоцінностями. Сховав собі за пазуху. Задоволено зареготав. Потім подивився на Міру.

– Нумо йди сюди!

– Впевнений, що хочеш цього? – спитала вона спокійно. Бандит здивовано вирячився на неї, бо звик до переляку і покори, а не питань з боку жінок, яких грабував.

– Що? – трохи ошелешено перепитав він.

– Питаю, чи ти дійсно хочеш, щоб я пішла до тебе, – Міра посміхнулася, чим роздратувала бандита, який звик, що лише він сміється, а інші в його присутності тільки плачуть і тремтять.

– Сюди, я сказав! Ти що, не зрозуміла, суко! – Він кинувся до Міри з кулаками, щоб провчити цю зарозумілу сучку, щоб показати, хто тут мав запитувати і сміятися. Він вже, мабуть, намріяв, як буде ґвалтувати її, коли пролунав постріл. І бандит завалився на підлогу з діркою посеред лоба.

Не те щоб постріл пролунав, як грім серед ясного неба, але здивування в інших бандитів таки викликав.

– Що там? – спитали товариші вбитого, зайняті в інших купе, але відповісти їм було вже нікому.

Міра обережно визирнула в прохід. Попрямувала до виходу з вагона, коли дорогу їй перепинив бандит, що тягнув кілька валіз водночас. Він випхався з купе і здивовано вирячився на Міру.

– Ти хто така? Нумо йди сюди, сучко! – бандит хтиво посміхнувся, бо помітив, яка Міра гарна. Потім помітив револьвер у руці Міри. І плями крові на її сукні. – Якого біса?

Смикнувся, але йому було нічим вихопити з-за паска револьвер, бо обидві руки були зайняті награбованим. Навіть не встиг здогадатися поставити валізи і полізти за зброєю, оскільки пролунав постріл. Бандит почав падати, як і перший, з акуратною діркою у центрі лоба. Наче ото в індусів, фотографії яких можна було побачити у журналі «Навколо світу».

Міра переступила через труп, коли в прохід вибігло одразу кілька бандитів, здивовані черговим пострілом і мовчанням товаришів. Знову постріли. І знов акуратні дірочки у лобі в зарізяк, кожен з яких лише встиг здивуватися тому, від чиїх рук приймав смерть. Міра вбила всіх «вовчиків», потім повернулася до першого. Схилилася над ним, полізла за пазуху, забрала у нього мішечок, який він знайшов у валізі. Перевірила й інших вбитих бандитів. Забирала лише червінці й дорогоцінності. Потім повернулася до свого купе і поплескала по щоках Соловейчика.

– Корнете, нам вже час.

Він відкрив очі, здивовано подивився на Міру з револьверами, які вона забрала у бандитів.

– Що трапилося?

– Нічого. Якщо не хочете тут залишитися, то ходімо.

– Куди?

– Подалі звідси.

Корнет підвівся, вийшов у прохід, побачив там трупи й ошелешено закрутив головою.