Валентин Чемерис - Золота осінь Гетьманщини

Лише в 1711 р. Петро дав згоду на весілля Монс із Кайзерлінґом. Але прожили вони недовго – молодий дорогою до Берліна негадано помер. По трьох роках померла і Анна – від сухот. Це сталося 1714 р. у Москві, у тій самій Німецькій слободі.

«Но если отбросить все наносное и излишне субъективное, то образ Анны Монс представляется сегодня весьма неоднозначным и в высшей степени трагическим. Она является знаковой фигурой не только Немецкой слободы, но и всей европейской культуры, проникшей в Московии. Воспитанная в иной вере и в иной культуре, Анна, по всей вероятности, была равнодушна к России и ее судьбе. Зато она восхищалась Западом, и чистенькая, по-европейски аккуратная Немецкая слобода стала как бы моделью будущей России для царя-преобразователя, а Анна Монс – идеалом женщины. Как остроумно заметил писатель Даниил Лукич Мордовцев, из любви к Анхен «Петр особенно усердно поворачивал старую Русь лицом к Западу и поворачивал так круто, что Россия доселе остается немножко кривошейкою».

Интересен факт, например, что Петр произвел свое знаменитое брадобритие бояр после ночи, проведенной с Монс. Конечно, царь вынашивал этот план давно, но кто знает, может быть, смех его возлюбленной над старозаветными бородами был как раз дополнительным стимулом, вооружившим его ножницами.

Отмечалось также, что указ Петра от января 1700 года о ношении женщинами немецкого платья был навеян нарядами Анны. Конечно, мы далеко от выводов, над которыми в свое время иронизировал Достоевский, что Петр совершил свою великую реформу единственно, чтобы понравиться Анне Монс. Разумеется, это не так. Тем не менее роль этой женщины в истории не стоит и умалять.

Всеми этими событиями Петру Великому был преподан важный урок. Русский самодержец впервые убедился, что он не всевластен – он, который пользовался таким успехом у женщин, царь, – получил отставку у женщины, которой предлагал все! А Анна Монс показала, что корысть не сосуществует с гораздо более ярким и сильным чувством – любовью!»

Щоправда, іноді Анну Монс плутають з іншою іноземною коханкою Петра І і приписують їй смерть на пласі. Але насправді кат відітнув голову Марії Гамільтон, іншій коханці Петра, яку звинуватили у дітовбивстві…

Це її відтяту голову, а не голову Анни Монс, Петро цілував в уста, а тоді помістив її у банці зі спиртом у своїй знаменитій кунсткамері.

Але це буде потім, потім… Вирвавши з серця Анну Монс, де вона вже було облаштувалася навіть затишно, – Петро невдовзі почне відчувати там порожнечу. Наче вирвав не отруйне зілля на ймення Анна Монс, а щось рідне і тепле. Треба було ту порожнечу спішно чимось заповнювати. Звісно ж, новим коханням – відомий принцип: чим отруївся, тим і лікуйся. Чим і зайнявся Петро.

Ось тоді й підвернулася йому під руку і в очі впала Марія Гамільтон, у Росії відома як Марія Гамонтова. Ставши фавориткою Петра I, його тимчасовою, щоправда, але найбільшою любов’ю, Марія не могла й подумати, що вона – ставши коханкою російського царя, жорстокого і неврівноваженого, який страждав від «падучої», ступила на страшний трагічний шлях, сама підписавши собі смертний вирок…

Коханок у Петра було та було – відомих, маловідомих і зовсім не знаних широкому загалу, жагучо-пристрасних і холодних, але до специфічного видання А. Р. Сардарян «Сто великих историй любви» (Москва: Вече, 2006), де вміщено і справді сто великих захоплень великих, принаймні знаних в історії людей. Кого там тільки немає: Даліла і Самсон, цариця Савська і цар Соломон, Семіраміда і цар Нін, Сапфо і Алкей, Клеопатра і Юлій Цезар…

А ще ж закохані пари середніх віків, епохи Відродження, ХVІІ – ХХ ст.: цариця Тамара – Шота Руставелі, Есуй – Чингізхан, Беатріче – Данте, Лаура – Петрарка, Єлизавета Валу – дон Карлос, Анна Австрійська – кардинал Рішельє, царівна Софія – Василь Голіцин, Нелі Гвін – Карл ІІ Англійський, Дар’я Салтикова – Микола Тютчев, Емілія дю Шатле – Вольтер, Софі Волан – Дідро, Джульєтта Гвічачарді – Людвіґ ван Бетґовен…

…Герцогиня Альба – Франсіско Ґоя, Полін Берґезе – Ніколо Паганіні, Марія Велевська – Наполеон Бонапарт, Тереза – Артур Шопенгауер, Жорж Санд – Фредерік Шопен, Евеліна Ганська – Оноре де Бальзак, Марі Дюплесессіс – Александр Дюма-син, Анна Дезрі – Альфред Нобель, Кароліна Сайн-Вітгенштейн – Ференц Ліст, Надія фон Мекк – Петро Чайковський, Лу Саломе – Фрідріх Ніцше, Каміла Клодель – Оґюст Роден, Леся Українка – Сергій Мережковський…