Поступово доходячи висновку про марнотність усіх зусиль і намагань щось поліпшити в цьому безглуздому світі, Самійло Немирич зробився бездіяльним і замкнутим. Здавалося, він зрозумів кілька простих і невтішних речей. Караючи багатіїв і заволодіваючи їхніми добрами, він тільки перерозподіляв їх. Але це не рятувало нужденних від нужди, голодних від голоду. Жінки віддавались йому багато й охоче, але не тому, що кохали за розум і серце, а тому, що переважно він їх удовольняв. Його наукових та мистецьких праць сучасники загалом не розуміли, і їх найчастіше спалювали – чи то за вказівкою інквізиції, а чи московського царя. Його блискуче виконані артистичні злочини викликали тільки черговий осуд, нерозуміння, чергову інфамію чи баніцію, черговий вирок суду і строк ув’язнення. Вони ніколи не ставали об’єктом неупередженого професійного коментування, поважного естетичного тлумачення і прискіпливої моральної обсервації, чого так прагнув нещасний Самійло. Йому довелося до решти випити гірку чашу трагізму всіх великих: невідповідність епосі, в яку закинуло їх Провидіння.
Однак гіркота Немиричевої чаші подвійна: не тільки час, але й місце. Самійло Немирич мав нещастя бути українцем і жити в Україні – позбавленій власної державності, юриспруденції, власної історії, зрештою, власного національного злочинного світу. В Америці він міг би стати президентом, у Римі – папою чи щонайменше кардиналом, в Англії – Робін Гудом, у Німеччині – Бісмарком або навіть Ґеббельсом. А в Україні він зміг бути лише бандитом і погромником. Воістину свята правда в тогочасній польській приказці: «На Руси хоч єзуїтів посій, то все одно злодії вродяться!»
Самійло Немирич постригся в ченці 18 жовтня 1619 року і під іменем брата Теодозія нечутно довікував у келії Почаївської лаври. По смерті, яка настала в січні 1632-го від невідомої нічної хвороби і яку було похвилинно зафіксовано прихованою камерою задля прийдешнього розміщення на УоиТиЬе, тіло його не розклалося і на п’ятий день, зберігаючи колишню пругкість і теплоту, почало пахнути мальвами. Однак, попри всю виразність цієї недвозначної аномалії, Немирича не було канонізовано. Причиною начебто стало те, що ніде так і не знайшлося його свідоцтво про народження. Поступово перестали вірити в сам факт його існування.
На звороті – акросонет Самійла Немирича «Амалія Неборака», єдиний його твір, що все-таки дійшов до нас.
Самійло НЕМИРИЧ (? – 1632)
А. Н.
Ангели Божі – й ті не знають птаха
Моїх безодень. Ти забрала кров.
Амур мене, як шмаркача, зборов.
Ликуй, мала! Я в серці маю цвяха.
Іти війною на татар чи ляха —
Яке це щастя супроти оков
Нудьги і туги. Я шалію, мов
Ефйоп скажений. Тоскно мені, бляха!
Бодай ти стала бабою старою,
Огидною, без носа і зубів,
Рахубо моя, згубо біснувата!
А все, що маєш, – є лишень дірою,
Котру я, грішний дурень, полюбив.
Ану тебе до ката – твого тата!
Розділ другий. БС, убивця СБ
1
Чоловік, якого звали Богдан Сташинський, має всі підстави претендувати на цілком помітне місце в Борхесовій «Всесвітній історії безчестя». У своєму житті він декілька разів свідомо і холоднокровно переступав межі, за якими вже не прощають. Тому слово «герой» у стосунку до нього може видаватися вкрай ризикованим. І все ж саме він, а не його жертва, про яку згодом, міг би стати героєм мого уявного фільму. При цьому моїм головним виправданням хай буде те, що я ніколи цього фільму не реалізую. Мені залишаються наївні спроби хоч якось описати його словами і реченнями – так у дитинстві я любив переказувати однокласникам фільми, яких насправді не було.
Невідомий мені Джон Стіл, дописувач американського журналу «Life», у своєму нарисі про Сташинського називає його «чудовиськом у людській подобі». Якщо вірити інтернету, Джон Стіл опублікував свій нарис у вересні 1962 року, тобто за цілком гарячими слідами описуваних подій. У будь-якому разі саме ця розвідка на розвідницьку тему невідомого Джона Стіла слугує мені синопсисом. Іншими словами, вона не полишає мене у спокої вже протягом кількох тижнів; я бачу свій фільм цілими шматками й окремими кадрами, й він мені здебільшого подобається.
Але як мені переказати його? Почати з приблизної експозиції?
«Чудовисько в людській подобі» й «робот-убивця». Саме такими словами характеризує Сташинського Джон Стіл. Щиро кажучи, ці характеристики ще треба заслужити. Визначальним тут, імовірніше за все, є той безвідмовний і фактично бездоганний автоматизм, із яким Сташинський готувався до виконання і виконував. Це був ідеальний виконавець дуже спеціальних завдань. Висловлюючись по-шпигунськи, він діяв чисто, себто досконало – ніщо людське не призводило до збою, жодних сентиментальних зривів чи психо-невротичних ескапад. Геніальність його як убивці полягала в тому, що ми б і до сьогодні не знали, хто саме і за яких обставин прикінчив і Ребета, й Бандеру, якби одного вечора Богдан Сташинський, він же Йозеф Леман, не зустрів на танцях такої собі Інґе Поль, німкені, 21-річної перукарки. І не зважився відпровадити її після танців додому.
Читать дальше