Юрій Андрухович - Коханці юстиції

Однієї з неділь Немирич та його друзі, вихором налетівши на бестіарій, повідчиняли в ньому всі клітки і повипускали негодованих утриманців на волю. При цьому загинув португальський мурин Жоелінью, що його розтоптала ним же звільнена самиця носорога, до якої він, старий розпусник і зоофіл, цілком необачно спробував позалицятися. Перелякані, ледь живі громадяни найвірнішого з міст коронних кинулися врозтіч, а випущені звірі, загризши декотрих і вгамувавши перший голод, помчали вулицею Леніна (тепер Личаківська) вниз, до центру, і невдовзі цілком окупували збезлюдніле місто, бавлячись у квітниках, водограях та монастирських садах і тепер уже неквапно ласуючи окремими пороздираними перехожими. Власник звіринця Мікеланьйоло (він же Ґустав Зуппе) божеволів з розпачу. Аби звірів знову було повернуто до кліток, Немирич заправив з нього тисячу сицилійських дукатів. Зуппе з радістю погодився й тут-таки виклав на бочку (розмова точилася в пивному шинку «Риба без голови») триста дукатів завдатку. Наступного дня увесь бестіарій і справді повернувся на місце. Використовуючи бразильську отруту кураре, придбану напередодні в аптеці ван дер Вандена на Гетьманських валах, Немирич та його гурт поприсипляли геть усіх монстрів влучними пострілами з луків і сплячими доправили у возах на Погулянку. Це одна версія, але є й інша, згідно з якою звірі самі повернулися до кліток, лагідно й сумирно піддавшись оригінальній музичній темі, яку Немирич виконав для них на поздовжній флейті. Хоч як там усе було, Зуппе виплатив решту дукатів Немиричеві й того ж дня разом із усім караваном квапливо виїхав зі Львова. Дукати виявилися всі як один фальшиві, і в ніч на 22 червня Немирич та його хлопці віроломно наздогнали шахрая та його валку на Великому Шовковичному шляху, де порубали всіх до одного, а звірів разом із клітками передали у власність циркові «Ваґабундо», з директором якого Немирича пов’язували деякі сумнівні оборудки.

Згадуваний уже аптекар ван дер Ванден мав із Немиричем так само доволі тісні взаємини. Він постачав йому різного штибу наркотичне зілля та протизаплідні пігулки. Будучи в той же час головним постачальником опіуму для двору турецького падишаха й кокаїну для багдадського халіфа, спритний голландець дуже тонко розумівся на всіх ґатунках заборонених речовин. За його більше ніж переконливими намовляннями, Немирич рішуче присів на голку і самовіддано ширявся протягом кількох довгих років, уводночас повиганявши з дому приятелів та колежанок і печально усамітнившись. Цілими днями не встаючи з ліжка, він помітно схуд і наче аж висох, вену проте все одно колов напрочуд безпомилково. Він без кінця дивився кольорові сни-містерії, а в перервах між ними, вряди-годи повертаючись до тями, почитував найновішу працю видатного саксонського теолога Абрагама фон Ашенбаха «Божественне Яйце, або Знаряддя для Тортур Гріховних», зумисне передплачену із Сорбонни. Нотатки на берегах цього in quarto [5] Книжковий формат, що відповідає розмірам однієї чверті друкарського аркуша (лат.). , його зауваження та підкреслення свідчать про неабияке оволодіння предметом і можливий намір писати розгорнуту полемічну працю.

Однак істинною причиною його загалом меланхолійного і навіть депресивного стану було кохання до тринадцятилітньої Амальки, дочки міського ката Стефана Небораки. Вперше Немирич побачив її з-за ґрат, коли у вежі відбував покарання за – згадаймо втретє й востаннє – горезвісний «інцидент із пляцками». Дівчинка щодня приходила до татусевої катівні поблизу вежі – носила батькові гарячі обіди у глечиках, обгорнутих вовняними хустинами. Одного разу вона присіла за малою потребою в кущах неподалік вежі. Тоді-то й звернув на неї увагу Немирич і відразу покохав так, як не кохав ще ніколи й нікого. Стіни його темниці були геть списані Амальчиним іменем. Уламком тьмяно-червоної цеглини він безліч разів намалював серце, пробите стрілою, дівочі губи, частини тіла тощо.

Істинною причиною меланхолійного і навіть депресивного стану Немирича було кохання.

Трагедія полягала в тому, що юна панна Амалія рішуче відкинула його почуття. Вийшовши з в’язниці, Немирич освідчився їй листовно, пропонуючи стати його шлюбною дружиною. До листа він додав свій шедевральний акросонет «Амалія Неборака». Однак дівчина в доволі різкій формі відповіла, що ніколи й не подумає виходити заміж за такого розбишаку й розпусника, що вона прецінь походить із шанованої порядної родини, гідність якої катастрофічно впала би в очах цілого Львова від такого ганебного альянсу. До того ж вона давно і вірно кохає свого нареченого різничука Пйотруся за те, що він кучерявий, веселий на вдачу і як ніхто туго вміє начиняти кашею кров’яні кишки. Наступного ж вечора Самійло Немирич, перестрівши того різникового Пйотруся на Кульпаркові, і згадані кишки з нього випустив. Але це не допомогло – до кінця днів своїх Амалія ходила в жалобі, зберігаючи вірність нареченому і продівувавши на його честь усе своє довжелезне 93-річне життя.