Роман Іваничук - Тополина заметіль - зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

Я багато завдячую їй, що не полінувалась вона підняти половину терну з мого шляху…

Доктор плакав… Не втираючи сліз, продовжував:

– Згодом я вмістив статтю в одній газеті: «Як треба боротися або чому ми бідні?» Вона наробила багато шуму, з’явилося багато відгуків, хвилею пронеслися дискусії по клубах, кав’ярнях, студентських гуртках. Зі мною знайомились, мене запрошували на засідання представників різних партій, вслід мені кидали каміння в темних вуличках, мені приходили анонімні листи з погрозами. Я був героєм дня у каламутному ореолі слави. Гелька жила тоді в якомусь особливому піднесенні. Її очі були повні неспокійного щастя, в її розмові не раз губилась логіка – видно було, вона зважується на щось важливе. На Цитадельній до мене почали ставитися з повагою, просити моєї поради, рахуватися з моєю думкою.

Нарешті Гелька сказала: організується загальний страйк.

У цей день мене викликав ректор на аудієнцію. Він запропонував написати до цієї самої газети статтю, в якій я мав би розкритикувати самого себе, відмовитись від своїх думок, визнати свої твердження про необхідність профспілкової організації робітників помилкою молодого розуму.

– Це неможливо, пане професоре.

– Тоді вам доведеться залишити стіни університету.

– Це наробить більшого фурору, ніж моя стаття, професоре. Вам невигідно.

Далі ректор повівся зі мною на диво спокійно. Навіть попросив пробачення, але його колюча усмішка змусила мене замислитися. Якесь передчуття не давало мені спокою цілими днями. Я хотів поділитися з Гелькою своїм неспокоєм, але боявся, що вона назве мене боягузом. Хотілось поговорити хоч з ким-небудь.

Через кілька днів на Академічній я зустрів знайомих з університету. Була четверта година після обіду – час, коли я повертався додому. Вони немов ждали мене. Стояли на розі, курили, а побачивши мене, підійшли й засипали запитаннями: що нового, які відгуки про статтю, чи я не маю наміру писати нову в порядку дискусії.

Тут були мої явні недруги. Лозінський, студент прав, що кілька днів тому назвав мене прилюдно провісником хамських ідей, тепер розпливався в дружній усмішці, сипав похвали мені і врешті запропонував пиво. Ми зайшли в бар. Замість пива на столі з’явилось шампанське, і в мене, незвичного до хмільного, відразу закрутилося в голові.

А Лозінський від політичних тем переходив до жартів, розповідав двозначні анекдоти, всі реготали, а я не знав, яким способом вирватися з цієї компанії.

– Панове! – підняв Лозінський келих. – Дозвольте мені подякувати панові Бровкові, що не погордував і зайшов з нами розпити чарочку.

Всі стихли.

– Ми всі його знаємо. Це людина, якщо не прекрасна зовнішністю, то золота внутрішнім багатством душі. Це здібна і, я сказав би, трохи що не геніальна людина нашого часу.

Я піднявся, щоб зупинити його, але Лозінський продовжував:

– Батьківщина його – село Дубовина – прекрасна, майже казкова місцевість. Це – країна романтики, пісень, добрячих мужланів і ведмедів!

– Замовкни! – крикнув я не своїм голосом, але у відповідь піднявся регіт і свист. Навкруги зібралося багато незнайомих людей. Я зрозумів, у чому справа: прилюдна компрометація, трюк ректора. І вирішив вирватись, але…

– Пустіть його! – хтось протяжно вигукнув. – Він поспішає до Гельки!

– Гельки? Швейниці? Це новина для нас. Пан Бровко тягається з повіями!

Один нахаба заточився від удару в лице, другому дісталося пляшкою пива.

Далі я отямився, як мене в’язали й несли на вулицю.

– Що сталося? – питали в натовпі.

– Он зварйовал, – відповіли.

– О Матко Боска!

Ви, напевно, не допускаєте, любий друже, що я потрапив до будинку божевільних, де пробув місяць. Все було зроблено чисто. Психіатри визнали мене хворим. А далі… Ні, не буду розказувати, це надто важко. Я не переніс всього. Щось надломилося в моїй душі… у моїй свідомості, туди влились отрутою слабість і переляк.

Вже нікому не страшний, я знову повернувся в університет. Погодився написати реабілітаційну статтю. Через недовгий час вийшла друга замітка – «Блукання молодого ентузіаста». Після появи цієї статті я довго лежав – без думки, без бажань, без життя – на своєму тапчані й нічого не хотів, крім смерті.

І враз без стуку відчинилися двері. Я думав – марево, але ні, це була Гелька. Маленька, з худими плічками, темними очима. Вона поволі підходила до мене, не зводячи з мене погляду. В її очах я читав собі вирок, у її зіницях останній раз побачив правду, ту правду, якої шукав усе життя.