Роман Іваничук - Тополина заметіль - зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

– Я вас, пані, шаную, але коли ви будете такі дурниці говорити… – Лице його налилося злістю. – З кого? З жеброти, з вошей?…

Я розплакався і притулився до подолка моєї добродійки, немов хотів її оборонити від грізного батька.

– Я хочу до школи!

Батько замахнувся на мене, але худенька рука вчительки закрила моє обличчя.

– Не гарячіться. Я пошлю вашого сина в школу на свій кошт.

Так я опинився в гімназії. Потім з великими труднощами дістався на філософський факультет університету у Львові. І тут зустрівся я зі своєю долею, тут розпочалася трагедія мого життя.

Університет відкрив передо мною новий світ. Колись у гімназії я знав тільки книжку й більше нічого не хотів знати. Ні насмішки, ні добрі поради, ні гіркі образи не будили в мені бажання боротись, протестувати. Як віл у ярмі, я ніколи не задумувався над причинами власного горя.

А тут, немов полуду хтось зняв з очей. Я побачив, що книги, а з ними разом і студент, абстрагований від усього довколишнього, це ще не життя.

Воно зовсім інше. Яке, я ще не знав, але пізнавати мусив, бо воно стелило передо мною нову дорогу.

Лекції, диспути, гуртки – як усього цього було мало! Ми говорили про все. Наші молоді серця прагли до чогось високого й недосяжного. Ми готові були присвятити себе боротьбі, але за що?

Важко тепер сказати – за що. Я бився об стіни дійсності і не знаходив виходу. Міжнаціональна гризня, дешеві суперечки буржуазних партій, патетичні промови… Але правди, тієї китиці людської мудрості, я не бачив ніде.

І часом сумніви проникали в душу, як вода крізь пальці: а може, життя – суєта, мала хвилина страждання, недовгий шлях, по якому кожен проносить ярмо обов’язку, ярмо доброго тону, яке часом більше, ніж поліцейська палиця чи цензура – сковує дію, слово, думку.

Це було жахливо. Я задихався в отруєній атмосфері і ненавидів усе.

І от я зустрів людину. Це була проста дівчина, робітниця, полька Ґелька.

На одному з літературних вечорів я виступив з доповіддю про значення художньої літератури для розвитку індивіда і суспільства. Мені аплодували за мій нігілізм, який був тоді в моді. «Для нас нема авторитетів, у нас нема релігії, богів, – закінчував я свій виступ. – Ми віримо в правду. Але чи й правда не божок для нас? Хто бачив те, що повинно критись за цим словом? Хто може конкретизувати цю абстракцію? Хто знайде ключ, щоб відчитати цей відомий всім ієрогліф? Хто знайде отвір, щоб заповнити це пусте слово життям?»

Я не знав, від чийого імені говорю, не знав, до кого звертався. І ніхто не старався відповісти на мої запитання.

У коридорі до мене підійшла молода дівчина. Вона відрізнялась від інших простим одягом, зовнішністю і манерами. З обличчя – навіть невродлива, тільки темні, серйозні очі вразили мене.

– Дозвольте вас запитати, – вона збентеженим рухом провела по короткому кучерявому волоссю. Постать її здалась ще меншою, але очі дивились прямо: – Я не студентка, я небагато розумію, може, але цікавлюсь… Дозвольте вас запитати, що ви розумієте під словом «життя», яким ви хочете заповнити оту пустоту, про яку ви говорили?

Я не міг нічого відповісти. Та й справді, чи задумувався я до цієї хвилини глибоко над цим словом? А передо мною стояла вона, така проста й безпосередня, малоосвічена трудівниця з потрісканими пучками від праці і дивилась на мене, чекаючи відповіді. Але я мовчав. Перший раз у житті не міг відповісти на запитання. Думки кинулись до мого багажу знань, пролетіли мимо всіх філософських трактатів, які я знав, і повернулись до її очей.

– Я часто слухала вас… пробачте… ви самі не знаєте, чого хочете.

– А ви?

– Ми знаємо.

– Хто «ми»?

– Приходьте сьогодні на Цитадельну, 8, квартира 3.

…На Цитадельній я познайомився з особливими людьми. Тут були українці, євреї, поляки. Змучені роботою обличчя, невідмиті від машинного масла руки, липкий одяг сажотруса… Тут я не чув високопарних слів, не чув промов. Тут падали важкі слова, незграбні й тверді, як каміння з-під молота каменяра:

– Експлуатація… страйк… партія пролетарів… революція.

Це були не ті люди, що розпинались на словах, а ті, що вирішили боротись за правду. Я задумався над кожним словом, і кудись почали щезати мої сумніви. Ні, життя не суєта. Життя – це естафета. Кожен бере її у свого попередника, пробігає свій короткий шлях. І горе тому, хто пробіг до кінця і не має, що передати майбутньому поколінню.

Мені довіряли, але ніхто не втягав мене в організацію. З Гелькою ми проводили вечори, в розмовах і суперечках. Ми доповнювали одне одного: я – знаннями, вона – життєвою практикою. Нас в’язало щось глибше, ніж наука, поезія чи філософія, щось більше, ніж кохання. Ми тужили, не бачившись добу, зустрічались з неприхованою радістю…