Роман Іваничук - Тополина заметіль - зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

Я придивився пильніше до цієї дивної фігури.

Старе зимове пальто, підперезане шнурком, обвислі криси капелюха, черевики, перев’язані телефонним кабелем попід підошву. Під пахвою – туго набитий книгами портфель, звідти виглядав старий словник латинської мови.

– Я дуже радий, пане, що вас бачу, – говорив чоловічок швидко, наче боявся, що я його переб’ю, – ви давно мені подобаєтесь, тільки ніяк не можна було вас зачепити на розмову.

– Чим можу служити?

– Я володію шістьма мовами: латинською, грецькою, – рахував чоловік на пальцях. – І… і… французькою, німецькою, англійською і… і… італійською. Крім того, знаю чеську, сербську, словацьку. Я дуже радо взяв би учня за низьку ціну. За рік-півтора оволодіє чужою мовою. Може, ви мені знайдете кого-небудь?

Я подивився на незнайомого, як на божевільного.

– Ви дозволили собі пожартувати, добродію. Всього найкращого, мені ніколи.

Він поглянув на мене очима, повними докору й образи. Здається, у них тремтіли сльози.

– Прошу прийняти до відома, – підняв окуляри на чоло, – що я доктор філософії. Моя адреса: Петра Скарги, 16. Доктор Бровко. До побачення! – обернувся і пішов. Я стояв спантеличений і дивився вслід нещасній постаті. Раптом з бічної вулички з шумом висипала юрба дітей.

– Доктор Бровко, доктор Бровко! Дзяв, дзяв, дзяв! Бровку, ходзь ту! Гав, гав, гав! – Вони сіпали його за поли старого пальта, тягли, кидали грудками.

Доктор Бровко кинувся тікати, але даремно. Вуличники оточили його з усіх боків. Тоді він глянув навколо безпорадно й заскиглив:

– І чого ви хочете від мене знову?

Збоку стояв поліцай і заходився від сміху.

Я підбіг до нього.

– Наведіть порядок!

– Пан хце биць патроном тего ідіота? Нє жичи я тего пану!

Тоді я сам з криком кинувся до дітей, розігнав їх, узяв під руку доктора і повів бічною вуличкою. За рогом він вдячно глянув на мене, витер з обличчя сльозу й міцно потис мою руку.

– Зайдіть до мене колись, добродію.

– Дякую, зайду.

У самому кінці вулиці Петра Скарги стояв одинокий, як сирота, будиночок. Старенький парканець і чотири кущики бузку відділяли його від довгого блоку високих будинків. Полупані стіни, протрухлі східці і старомодний шнурковий дзвінок на дверях.

За цей шнурок я смикав через два дні після пригоди з доктором Бровком.

За дверима хтось бубонів вірші Овідія. Я щиро засміявся з такої передвечірньої молитви, хотів було вже завернути, але цікавість таки перемогла. Смикнув ще раз за шнурок. Почувся кашель, відчинилися двері.

– А-а, моє поважання! Я вірив, що ви прийдете! Прошу, прошу!

Важкий запах плісняви, поту і прокислої їжі вдарив у лице. На столі купа книжок і немита каструля, на вішалці зимове пальто – все, мабуть, добро доктора Бровка.

– Ви самі будете брати в мене лекції?

– Так, з англійської мови.

– Маєте поняття про цю мову?

– Досить незначне.

– Сідайте, почнемо.

Мене вразили педагогічні здібності цього вченого дивака-доктора.

Я швидко опанував ази англійської мови.

Доктор Бровко вперто над чимсь працював. Я завжди заставав його за книгами. На мої запитання він не давав точної відповіді. Говорив про відтінки діалектів епохи вульгарної латини, про новий проект міжнародної фонетичної транскрипції, про мову есперанто, – видно було, що він пише якусь наукову працю.

Якось я досить необережно запитав, чи він вірить, що його дослідження опублікують. Доктор поглянув на мене, подумав хвилину й важко зітхнув:

– Ні…

– Розкажіть щось про себе, докторе.

Тоді він втупив у мене очі, і в них я помітив якийсь несамовитий вогник. Та зараз же він опустив безсило голову, прошепотів:

– До побачення, друже…

Минуло кілька місяців. Одного дня довелося мені довго чекати на доктора. Вже стемніло, коли з вулиці почувся крик, регіт дітей, гавкання собак. Я зрозумів, що сталося. Збіг з веранди, порозганяв дітей і завів доктора до кімнати.

Знесилений, він упав у крісло й заплакав, як дитина.

Заспокоївшись, сказав:

– Мій друже, я не можу сьогодні вести лекцію. Коли хочете… розкажу про своє життя.

Я радо погодився.

– Я нічого не зробив для безсмертя, мій друже. Це смішно звучить, правда? Але сама історія мого життя стала б безсмертною, якби на світі жили тільки щасливі люди. Та ба… багато таких, як я – ентузіастів, готових працювати в поті чола для людей і не здатних заробити шматка хліба для себе.

Я народився в убогій селянській сім’ї на Покутті. Мене віддали вчитися до шевця. Але я тягнувся до книжки. Крадькома, щоб не знав батько, прибігав до школи. Добра вчителька побачила мої здібності й порадила батькові послати мене до школи в місто. Він, пам’ятаю, подивився на неї здивовано й голосно засміявся: