Роман Іваничук - Тополина заметіль - зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

«Де ти тепер?

Усміх любої дівчини, погляду незнайомки, інколи молода мати з дитиною заставляють мене зупинитися, приглянутись.

Може, це ти?»

Дійсне переживання стає переживанням естетичним лише з певної часової відстані, коли подолані безвихідність страждання, фатальність ситуації. Саме так у «Бузьковому огні»: зворушлива розповідь про те, як дівчина-пастушка марно просила у хлопчини квітку бузькового огню, а потім добровільно залишалася після уроків замість нього – не виконав завдання, – за що була покарана фізично й морально («Не будеш більше, псяюхо, ходити до тої школи!»), і зникла з поля зору героя, щоб потім прийти до нього пекучим болем, але й солодкою тугою. Хоч спосіб вияву ліричного чуття тут надто прямолінійний, однак зворушлива щирість обеззброює, примушує забути витончені і відточені досвідом способи психологічної ліризації. На тлі пізніших досягнень автора проглядаються професійні слабкості перших творів Р. Іваничука – однолінійність персонажів, категоричність суджень не раз вели за собою збіг обставин на догоду бажаній розв’язці.

Утім, це більшою мірою виявилося у романі «Край битого шляху», над яким письменник працював від 1957-го по 1963 рік. Його теж, як бачимо, не оминула спокуса утвердитися в літературі широкоформатним полотном. Роман цей відповідав канонічним вимогам жанру, утвердженим тоді в літературі, і був не гірший, а в деяких відношеннях кращий від багатьох тодішніх творів такого плану. Не применшуючи ролі цього твору у становленні Р. Іваничука як письменника, варто зазначити, що у жанрово-стильовому плані він стоїть якось осторонь у його творчому доробку, і згодом автор не передруковував його у жодному з видань своїх творів. Досвід показав, що неможливо повторити успіх ні Михайла Шолохова, вплив якого був помітний у цьому тексті, ні Петра Козланюка, ні Ірини Вільде. Тут треба мати на увазі, що західноукраїнська тема привернула тоді увагу й письменників-«східняків», але ні повісті Михайла Стельмаха «Над Черемошем» та Григорія Тютюнника «Буг шумить», ні «Буковинська повість» Ігоря Муратова не стали помітним фактом у літературі. Вони підходили до галицької дійсності з мірками полтавських ти подільських обставин, які далеко не співпадали. До того ж розкрити ці обставини у їх складності та драматизмі було неможливо. Згодом Роман Іваничук у творах сучасної тематики не вдаватиметься до такої панорамності подій і зосереджуватиме увагу на локальних площинах.

Риси літературної недосвідченості стосується усе ж часу становлення письменника. Водночас уже в перших новелах намітилися риси, які виразно проявилися згодом, багато в чому визначивши напрям майбутніх пошуків письменника… Назву одну з них – «Батько». Немає тут несподіваного повороту сюжету, є лише щемна гіркота болю людини, що по вінця переповнила її душу. Болю, роз’ятреного випадковою схожістю молодої жінки з дочкою героя твору. Та й чи були вони, зрештою, схожі? Просто дядькові з села, розімлілому від чарки, ця молода жінка за сусіднім столиком вокзального буфету нагадала його дочку, насильно вивезену гітлерівцями на примусові роботи до Німеччини. Старому раптом здалося, що це справді вона, його Оленка, якимсь дивом опинилася тут. Молода жінка привітно подивилася на старого, посміхнулася йому. Ілюзія зростала, він пішов у «ларьок» і купив хустку, які вона колись любила, та коли повернувся, у залі було порожньо, і в руках залишилася хустка, а в роз’ятреному серці – біль. Ніякої незвичайної події, схоплено лише один настроєвий момент, але розкрито його психологічно переконливо: вогник надії, що зблиснув випадково, так само раптово погас, наче спалах уночі, після чого стає ще темніше. Настрій передано через красномовну, сказати б, навіть фольклорну деталь – хустки. Коли читав цей твір, чомусь пригадалися рядки народної пісні: «Втонула Ганнуся, утонула ладна, тільки не втонула хусточка єдвабна». Ситуація інша, але настрій передано не прямо, а через зовнішню деталь, в обох випадках – хустки. З іншого боку, тут явно проглядаються уроки Василя Стефаника, у новелах якого характер розкривається через призму душі при мінімумі зовнішніх подій.

Розвиток Романа Іваничука як новеліста не був, отже, прямим і не йшов тільки по висхідній лінії. Проблеми села, яке він добре знав, ніяк не вкладалися у ті рамки, які були визначені каноном, не співпадали з реальністю, у якій довелося жити, з настроями, які довелося переживати: живими були спогади про боротьбу УПА, арешти й депортації до Сибіру, примусову колективізацію, виключення студентів з навчальних закладів, долю яких поділив і студент Львівського університету Роман Іваничук.