Марія Ткачівська - Голос перепілки

– Ну як? – Біля нього стояв Тодось. – Ти тут так притаївси, гейби з пекла втік.

– Нічого я не втік! – почав виправдовуватися Мартин.

– То чого на двір не виходив?

– Бо не хтів!

– А як там твоя срака? Ще ціла?

– Думаю, що ціла.

Мартин обернувся й відчув, що його ще пекла шкіра, але вже не так, як на лавці.

«Значить, усе на місці», – подумав Мартин і підвівся з ліжка.

– Я вже си виспав, – штурхнув він Тодося в плече. – Ходім!

На подвір’ї було кілька учнів. Кожен займався своїми справами. Мартин із Тодосем побігли до криниці. На ослінчику біля лавки завжди стояло відро з водою. Пий, скільки хочеш. Тодось нахилився й зачерпнув черпачок води.

– Хочеш?

Мартин відпив ковток, а решту вилив на молоду траву.

– Дивиси, шо я знайшов! – вигукнув Тодось. По його долоні покотився сухий коричневий каштан. – Видиш, перезимував!

У Мартина закалатало в грудях. Він також досі ніколи не тримав у руках каштан. Хлопець почав обмацувати пальцями траву.

– Знайшов! І я знайшов!

То було величезне крислате дерево, що схиляло віття мало не до криниці.

Мартин досі не бачив, як росте каштан.

– Придумав! – приступив ближче Тодось. – Поміняймоси. І в кождого буде подарунок.

– Нех! – кивнув Мартин, поклав Тодосеві на долоню свій каштан, узяв його, і вони вдвох побігли у свою кімнату.

Тодось не боявся «стільця»: дєдьо не раз списував йому шкіру вздовж і впоперек. Спершу Тодось навіть гонорувався, що щодня ходить до пана Стоцького. Ще й навчився не стогнати, коли вві сні перевертався з боку на бік. Для Мартина палиця була справжнім пеклом, тому він волів не потрапляти в сильце ні пані Левської, ні пана Стоцького.

У сирітському притулку все було інакше, ніж удома. Тут усім правили порядок і дисципліна. Та й діти тут швидко змінювалися: ставали послужливими, розмовляли повагом, без грубіянства й недозволених слів. Не дай Боже яка чубанина чи фук – одразу «стілець»! «Усі хвороби лікує палиця. Хто про це не знає, довго не проживе», – казав пан Стоцький, коли хтось, бувало, виказував своє незадоволення. Мартин швидко збагнув ціну палиці. Йому іноді здавалося, що він зозулька з годинника на стіні в пані Зелінської. Він, Мартин, тримався годинникової стрілки, як листок тримається дерева. Якщо відірвешся, то вже собі не належатимеш, а тільки панові Стоцькому.

Про зозульку Мартин не розповідав нікому. Одного разу, коли його викликала до себе пані Левська, щоб поставити кілька запитань про Стефку, він угледів у неї на столі залізне курчатко. «Ти мене не слухаєш, Мартине», – сердилася пані Левська, помічаючи, що хлопець постійно глипає на її стіл. «Я…» – так і не зміг вигородити себе Мартин. «Це заводне курча, – розкусила його цікавість пані Левська. – Якщо його накрутити ключиком, воно може дибати тридцять секунд». Пані Левська вийняла з шухляди ключик, до половини проштрикнула ним курятко, кілька разів покрутила й поклала на стіл. Курча справді похитнулося й покривало, спираючись на пласкі лапки й перехиляючись у різні боки. Мартинові тепер уже було байдуже, що хотіла сказати пані Левська. Він весь час думав про той моторчик, що в курчатку.

– Пані Зосю, пані Левська казала, що її курчатко може йти тридцять секунд, – приступив одного разу до пані ляґерової Мартин, коли та оглядала стан кімнат. – А учень?

– Що учень? – не зрозуміла пані Зося.

– Скілько часу учень може ходити без палиці? – Мартин силкувався говорити «по-панськи», так, як цього вимагали в притулку. Хоча йому не завжди вдавалося.

– Без палиці? – нарешті зрозуміла, про що йдеться, пані ляґерова. – Думаю, що довго, – знизала плечами пані Зося.

– А довго – це скілько?

– Може, і завжди. Якщо учень буде пам’ятати про дисципліну й порядок.

– А в людини теж є моторчик?

– Думаю, що є.

– А де?

– У голові.

– То чого тогди пан Стоцький б’є по задниці?

– Декому й палиця не помагає.

– Як ви думаєте, якби Трохим бив мого дєдя, то він би знав, що таке порядок?

– Думаю, що так.

– І тогди він би не покинув нас із Стефков?

– Можливо, Мартине. Але в кожного своя історія, якій не завжди допомагає палиця, – знову знизала плечима ляґерова й пішла далі оглядати кімнати.

Як він, Мартин, зараз шкодував, що Борис не вчився в цьому притулку й не знав, що таке «стілець».

Наступної ночі Мартин ніяк не міг заснути. Йому здавалося, що він зозулька з годинника на стіні в пані Зелінської. Ось він сидить за міцно замкненими дверцятами й ніяк не може прочинити їх. Раз і ще раз – усе марно! Він щодуху силкується, збирається з усіма своїми силами, впирається ногами, тужиться всім тілом – нічого не виходить. Та враз дверцята несподівано відчиняються, велетенська тверда пружина виштовхує його в повітря, і він, зозулька в годиннику, має прокукати якусь годину. Але яку? Хай би першу, лиш би не мовчати! Він ще висить у повітрі, але вже набирає повні груди сили, розплющує дзьобика – і раптом помічає, що в нім нема голосу. Він силкується ще раз і ще! Голос не повертається. Він, залізна зозулька, збирається з усіх сил, уже ось-ось проступить його голос – аж раптом пружина повертає його назад, за нею клацають дверцята, і він знову опиняється в цій маленькій хатинці, де від нього нічого не залежить. Мартин перелякано лушпатить у дверцята: «Допоможіть! Допоможіть!» Та ніхто не приходить на допомогу. «Я тут! – чує Мартин голос Тодося. – Я тут!» Навколо темно, хоч в око стрель. Він іще дужче тарабанить по дверцятах. Ураз відчуває, що обертається на залізне курчатко. У нього є лише тридцять секунд! Він щомога духопелить у стіни, щодуху дубасить у дверці. Ті несподівано відчиняються, і – бемц! – Мартин із гуркотом хряпається на долівку, хоча тридцять секунд ще не пройшло. «Що тут за шум?» – чує він голос пані Левської. Мартин розплющує очі й бачить, що лежить на долівці. Над ним голови пані Левської й Тодося. Навколо ще кілька пар очей, що виглядають із високих ліжок, мов горобці на дроті. Цього дня Мартинові дозволили залишитися в ліжку: у нього була гарячка.