Люко Дашвар - Ініціація. Клубне видання

– Поза була, а тіла не було.

– А куди воно, пардон, поділося? – ще більше активізується понурий чоловік.

– Певно, поліція забрала.

– А хто повідомив поліції, що нотаріуса вбили? – У понурому чоловікові прокидається слідчий. – Консьєрж?

– Ні. Кажуть, консьєрж спав. Крізь сон ніби бачив поліцейський автомобіль біля будинку.

– Прикольно! – чесно признається молодик. – Дуже цікаво!

– Нам цікаво, а вся нотаріальна контора на вухах: не можуть колегу знайти! – відповідає золота пані. – Обдзвонюють лікарні, морги, поліцейські відділки, намагаються з’ясувати, куди саме відвезли тіло нотаріуса. І наречена та заважає вкрай.

– Наречену треба допитати, – каже понурий чоловік. – Вона є носієм інформації про приватне життя нотаріуса.

– Її неможливо розпитати, – авторитетно заявляє золота пані. – Вона в шоковому стані і товче тільки одне!

– Що? – встряє важка тітка.

– «Я знала, що цим скінчиться!»

– То вона! Готовий побитися об заклад: то справа рук нареченої, – резюмує понурий чоловік. – Вона нотаріуса вбила.

– І як би вона мертве тіло сховала? – дивується золота пані. – Ви б бачили ту наречену: сорок кілограмів кісток. Вона й пачку чипсів у руці не втримає.

– А в неї коханець є! З поліції! – упевнено відбиває пас понурий чоловік. – Він в темі, кажу вам. Допоміг тіло сховати.

– Треба порадити нотаріусам продивитися записи з камер стеження, – вирішує діяти молодик, навіть робить крок до дверей нотаріальної контори.

– Вони, по-вашому, діти? – зупиняє його золота жінка. – Нотаріуси свої пошуки з цього і розпочали!

– І що показали записи? – питає молодик.

– Учора камери на будинку, де нотаріуса вбили, не працювали, – відповідає золота пані. – Кажу ж: така підозріла історія.

– І що в нас за країна? – психує важка жінка. – Камери не працюють, тіла зникають. Це все – поліція! Кажу вам: нова поліція вся продажна!

– І всі нотаріуси продажні, – резюмує молодик. – Вони так безсоромно косять бабло, що потім косять їх.

– А наречену однаково шкода! – кажу я раптом голосно. – Якщо вона і справді вбила нотаріуса, значить, було за що!

Змовники обертаються до мене в бездоганному синхроні: щось знаєш? Кажи!

– Ні. Нічого такого! Просто думки вголос!

– Мені час! І так згаяла півгодини задарма! – Золота пані враз втрачає до мене інтерес, суне геть. Слідом за нею зграйка змовників розповзається і тане на очах. А як же заколот? Скасовується?..

Підходжу ближче до дешевих металевих дверей нотаріальної контори, читаю на папірці прізвище, на яке вказувала пані в золоті: Швець Герман Григорович.

– Герман, – шепочу. Тільки тепер розумію: і без того сумнівна пригода закінчилася ще більш загадково і несподівано, ніж я сподівалася.

Навіщо я намалювала на підлозі Германової оселі нерівний контур білим? Задля чого утнула той емоційний ідіотизм? Яку вселенську несправедливість намагалася виправити і що змінила тим незворотно?

– Бо там мала бути мертва людина! – шепочу з затятою фанатичністю і сама дивуюся: чому так безглуздо-твердо вірю в те?

– Ти просто надто примітивно розшифрувала свій сон, – в коворкінгу на Лівому березі Улька висуває мені свої версії. – Мертва людина – образ чогось загубленого навіки.

– Тобто?

– Тобто йшла ти по життю – і ось перед тобою декілька дверей. Ти обираєш одні, хоч і вагаєшся перед тим: смикаєшся то до одних, то до других, то до третіх. Але розірватися неможливо, і ти довіряєш серцю, а воно шепоче: тобі сюди, ось до цих важких дубових дверей, за ними тобі буде комфортно, цікаво, перспективно. Ти підходиш і розумієш ще до того, як відкриваєш їх, що за тими дверима…

– Мертва людина?

– Ні! За ними шанси, які ти колись змарнувала чи просто неправильно трактувала. То неважливо. Головне, ті шанси – мертві. До них немає сенсу повертатися.

– Навіщо ж я вибрала саме ці двері, якщо підозрювала, що за ними мертві перспективи?

– От як тобі пояснити? Ти в школі вірші писала? – запитує Улька.

– І вірші, і статті, і оповідання, – хвалюся. – І закінчила філфак з відзнакою. У мене природний літературний дар. Я могла б стати письменником. Чи ще стану, бо, коли редагую ідіотські тексти, які надсилають замовники, у мене дах рве від тих перлів. Я таки дуже талановита! – Мене несе. Бо в чому-чому, а у власній неординарності та глибоких покладах різноманітних талантів упевнена беззаперечно.

Улька стріпує косами: досить, досить.

– Невдалий приклад, – міняє тактику. – Давай не про тебе. Про мене. Ось, наприклад, писала я в школі вірші. А я дійсно писала. І ось тепер вирішила: стану я Ліною Костенко, ніяк не менше! І відчиняю ті двері. А за ними – мої безпомічні, куці, примітивні, мертві творіння. І я розумію: ні вже! Ніколи я не стану поетесою. Не варто навіть пробувати. Шкода, що я сюди повернулася.