Люко Дашвар - Ініціація. Клубне видання

Улька замовкає, дивиться на мене з цікавістю: дійшло?

Дійшло. Та не допомогло.

– Чому? – дивується Улька. – Проаналізуй своє нинішнє життя. Плани, наміри, мрії. Можливо, саме та перспектива, яку ти собі намалювала на найближче майбутнє, не така вже й життєздатна. У тебе ж є плани?

Плани?.. У мене немає планів! Щоразу, коли намагаюся уявити своє завтрашнє життя, розгойданий людьми білий світ лише знизує плечима з прикрістю, береться пояснювати мені, як би в телевізорі ведуча розтлумачувала глядачам імовірні метеорологічні перспективи: сиди і не рипайся. Який сенс лаштуватися на похід, коли навкруги буревії? Однаково заллють усі маршрути, зруйнують усі стежини-шляхи, викинуть на такий чорний берег, про який ти і гадки не мала! Я не здаюся. Міняю масштаб: нащо мені увесь світ? Мені б рідна хата. А в хаті – війна. Не дає дихати, думати, мріяти, будувати нові стежини-шляхи, щодня вигризає з мене життя по крихті жахами телевізійних новин: один убитий, троє, восьмеро. Потім знову – один. Лише один. Маю радіти? І це протиприродне гібридне мирне життя посеред війни! І всі учасники небойових дій того мирного життя посеред війни: одні збирають допомогу хлопцям в АТО, другі крадуть, як підірвані, треті поснули, четверті отруюють брехливими лозунгами, і бачити все те вже неможливо. І слухати неможливо. І зрозуміти неможливо. Чому для них усе те можливо?.. І де я посеред того всього? Чи є? Тому планів нема.

Маю у всьому тому признатися Ульці?..

Дивлюся на Ульку насторожено, відчуваю: глибоко всередині, між легенями біля хребта, швидко народжується, розростається і важко зависає на спині темний горб невизначеності. І я – вже інша я. Думки – хаотичною стріляниною: що вона собі думає, ця Улька?! Що маю бути з нею відвертою, як на сповіді? І чому? Хто вона мені? Ніхто! Чужа людина, з якою одного разу ми вмостилися поряд у коворкінгу на Лівому березі і я розговорилася з нею просто так, ні про що, бо давно не спілкувалася з людьми спонтанно і не у справах. І тепер, коли перетинаємося тут, підтримую рівень ілюзорної довірчості тільки тому, що коворкінг – та ж плацкарта, де можна базікати з ким завгодно про що завгодно, бо потяг зупиниться на кінцевій, твої супутники щезнуть, забираючи з собою без наслідків для тебе всі твої таємниці і дурнуваті відвертості, а ти посунеш в інший бік, самотня, захищена, з легким серцем без багажу внутрішніх гризот. Улька думає інакше? Може, і подругою мене вважає? Певно! Як схвильовано і щиро розповідала про свого невизнаного генія Тимура. Як сяяли її очі, та я бачила інше – Ульчині очі сліпі, бо інакше б давно усвідомила: її Тимур – звичайне ледаще падло! Але ж я не кинулася відкривати Ульці очі! Нащо? Ми не подруги. Так, перетинаємося інколи в коворкінгу. Чому ж вона лізе в душу? Я не давала приводів. І про сон, про дурну пригоду з нотаріусом Германом розповіла, як у плацкарті.

– Агов, ти де? – Ульчин голос повертає в реальність. – Проводиш ревізію власних планів і перспектив?

Душа моя зачиняється, як важкі дубові двері: у мене немає планів.

– Ти помиляєшся, – дивлюся в Ульчині очі. Вони таки сліпі. Чисті, наївні і сліпі.

– У чому?

– Ті двері в моєму сні… Чому ти вирішила, що вони для мене?

– Хіба ні?

– Звісно ні! То двері нотаріуса Германа, і він мав їх відчинити. А я просто знала… Заздалегідь знала, що за тими дверима його мертві перспективи. Просто мала в тому пересвідчитися.

Улька з повагою дивиться на мене. Киває:

– Логічно.

– Цілком, – підтверджую. Повертаюся до роботи. Розосереджено дивлюся в екран ноутбука, бо думки вперто сигналять: які в біса мертві перспективи? Що за метафорична дурня?! У коридорі мала лежати мертва людина. Конкретна людина: з руками-ногами, головою і тулубом! Не як перспектива – як результат! Так було в моєму сні.

Робота не йде. Літери замовного тексту гасають перед очима. Косую на Ульку, з подивом констатую: теж не працює. Дивиться повз екран свого ноутбука.

– Улю…

– Та думаю, – каже Улька. – Куди ж подівся нотаріус?

– І що думаєш? – насторожуюся, без спротиву лечу в темну яму власних сумнівів.

– Що контур людини, який ти намалювала на підлозі, – то не випадково. А що, як нотаріуса планували вбити, а твій сон передбачив те? І ти випередила події. Окреслила їх імовірність тим контуром. Ніби попередила нотаріуса і врятувала.

– Тепер не дізнатися, – відповідаю тьмяно. – Він зник.

– Бідаха! Цікаво, куди подівся?..

Мені хочеться дзвінко вигукнути Ульці: гей, ти чого?! Чому жалієш покидька, бо Герман – покидьок! Нащо хвилюєшся за нього? Він привів мене до себе за кілька годин до приїзду нареченої, а коли я попередила його про ймовірні проблеми, підло покинув мене на місці цих самих проблем і втік. Підло зрадив нас обох: і мене, і свою наречену.