Люко Дашвар - Ініціація. Клубне видання

– І в сни вірю, і в невипадковість зустрічей. – Я теж перериваю роботу. Підсуваю до себе каву: задля цього і прийшла – аби хоч комусь, хоч Ульці, з якою познайомилася і час від часу перетинаюся в коворкінгу, розповісти про халепу, яка вчора зі мною сталася. Бо, на відміну від Ульки, яку Тимур виганяє сюди працювати, я можу редагувати нудні замовні тексти і у своєму кубельці на вулиці Ентузіастів. Але з ким там поговориш? Тільки з Богом і незнайомцями з мережі, що, як на мене, одне й те саме, бо віртуальні.

– Невипадкові зустрічі приносять результат. – Улька крутить у руках чашку з кавою, дивиться на мене, як на мале дитя.

– Результат є.

– Який? – кепкує Улька. – Лишилася без сексу, а то біда. Добре, хоч тебе не впіймали в чужій хаті.

– Так. То добре.

– Одразу втекла?

– Ні. Не одразу.

– І що ти там робила? Шукала мертве тіло чи роздивлялася, як живуть нотаріуси?

– Малювала…

Улька дивиться на мене, як на божевільну.

– Малювала?

– Так. Уявила, що в коридорі лежить мертва людина. І на підлозі окреслила місце, де та людина мала б лежати. Так, як у кіно показують, коли поліцейські крейдою обмальовують контури небіжчика на асфальті.

– У тебе знайшлася крейда?

– У мене знайшлися тіні. Білі тверді тіні для повік. Нотаріус повернеться до своєї хати і побачить на підлозі обведений білим контур людини на підлозі.

Улька дивиться на мене з неприхованим здивуванням.

– І навіщо ти це зробила?

– Бо за тими дверима, в тому коридорі, мала бути мертва людина! – повторюю вперто.

– Бідолашний нотаріус! – скептично усміхається Улька. – Тепер він точно втратить береги. Шкода, не побачиш його реакції на свій дурний жарт.

– Чому ж? – раптом розумію, чого прагну, хоч і намагаюся про те не думати. – Піду до нотаріальної контори, де він працює. То він про мене нічого не знає. Навіть імені. А я все знаю. І як його звати, і де він працює, і де живе.

Зграйка невдоволених людей біля нотаріальної контори схожа на змовників, що готують заколот. Перемовляються тихо, замовкають, коли підходжу.

– Тут черга? – питаю насторожено.

– Тут армагеддон! – емоційно вихлюпує стокілограмова тітка за п’ятдесят і тої ж миті забуває про мене. Услід за іншими енергійно повертається до золотої на чверть від власної ваги пані, яка виходить із нотаріальної контори, подається до неї схвильовано: ну що там? Що?

Золота пані щойно з епіцентру! Поінформована, всесильна і від того скорботна і сувора, як Матір Божа.

– Сьогодні не працюватимуть, – повідомляє братам і сестрам по черзі.

– І чому? Таки вбили?

– Вбили, – авторитетно заявляє золота пані, і мені стає страшенно цікаво.

Підступаю ближче. Витягую шию.

– Кого вбили? – питаю, та мій голос тоне в голосах змовників.

Один поперед одного до золотої пані: кого вбили? Кого?

– Оцього! – Золота пані тицяє пальцем в одне з прізвищ на аркуші паперу, скотчем приклеєному до дешевих металевих дверей нотаріальної контори. А я минулого разу не звернула уваги на те, що на дверях висить папірець із прізвищами нотаріусів і розкладом їхньої роботи.

– Слава Богу! – з полегшенням видихає важка тітка.

– Як тільки у вас язик повернувся?! – з огидою знизує плечима понурий чоловік без віку. – Людину вбили, а вам «слава Богу»!

– Не людину! Нотаріуса! І, слава Богу, не того, до якого я вже третій місяць ходжу, як на роботу! Це що було б, якби мого? Мені що – все заново? Документи збирати, по довідки бігати! І гроші – заново?

– А з цим… З убитим що сталося? – питає золоту пані рухливий молодик теж без віку. – Хто його?

– Така таємнича і заплутана історія. – Золотій пані вже й самій кортить поділитися добутою інформацією. – Нотаріуса вбили у висотці на Печерську. Вчора вночі. А вранці до нього приїхала наречена. Уявляєте?

– Бідна… Бідна дівчина! – виправляється важка тітка, інтенсивно співчуває. – Це ж що?! Вона заходить… Сподівається, що її зустріне наречений, а він…

– А його вже нема, – філософствує молодик.

– Його і справді не знайшли, – повідомляє золота пані, і навіть понурий чоловік без віку активізується.

– Як «не знайшли»?! – запитує золоту пані. – Тіло щезло?

– Я ж кажу: така заплутана історія! Наречена заходить, коридор – весь у крові! Весь!

– І стіни? – Очі важкої тітки азартно блищать.

– І стіни! Усе в крові! А на підлозі крейдою окреслений контур тіла.

– То поліцейські зробили! Поліція завжди фіксує позу жертви, – демонструє обізнаність молодик.