Люко Дашвар - Ініціація. Клубне видання

Чому я не собака?.. Іду вітальнею, скидаю одяг. Який же паскудний, порожній безрезультатний день! Може, не лягати? Відкрити ноутбук, здолати хоч частину роботи?

– А стимул? Мотивація яка? Гроші?.. – ярюся і не відкриваю ноутбука.

Падаю на диван, на спину. Дивлюся в стелю, думаю, що зараз отак і засну: у футболці і колготках…

І тут у двері – дзень!

Де сон подівся? Закляк, обісцявся, втік, а я вже – не я, інша я: в обладунках сталевих, на голові шолом, у руці шаблюка. А як іще зустрічати неочікувану біду, бо гостей посеред ночі не чекаю!

– Брукс! – підхоплююся, не можу відвести погляду від дверей. – Брукс! Зі мною! Поряд! Чуєш?

У футболці і колготках, із вірною Брукс (Ромо, братику, дякую!), обережно суну до дверей. Перебираю ймовірні варіанти: сусідів затопила? Може. Бо як додому повернулася, так до ванни не дійшла, а там кран хронічно хворий. Що ще? Мізки відмовляються продукувати ідеї. І я, дурна, переполохана і розгублена, не дивлюся в дверне очко. Рвучко розчахую двері. І вже хочу кричати зухвало: «Що треба?!» І наказувати Брукс: «Взяти!»

…Обладунки опадають листям. Брукс дивиться на мене здивовано. А я бачу тільки його…

– Ти?..

Блека важко впізнати. Бороди нема. Чисто поголені щоки – запалі, і від того вилиці та щелепи виступають виразними контурами, і я чомусь думаю, що Блек схожий на зека і трохи на художника Павленського.

– Тобі, – він простягає мені книгу. У книзі замість закладинки – троянда.

Не беру.

– Дивишся «Тревел»? – питаю розгублено, бо сама дивлюся і з «Тревела» дізналася, що в Барселоні, крім Дня святого Валентина, навесні каталонці святкують ще й свій місцевий день закоханих – День святого Георгія, дарують одне одному книги і троянди, бо троянда – символ кохання, а книга – символ особистості. Якби поява Блека не була настільки неочікуваною, я б навіть зраділа, бо книга з трояндою – то таки визнання того, що я і сама про себе давно знаю: що красива і фантастично неординарна.

– Бував у Барселоні, – відповідає Блек. Все тримає книгу з трояндою. – Тобі, – повторює впевнено.

Мені. У душі, в тілі раптом усе заспокоюється, ніби вітер заснув, спокій, тиша, озеро – дзеркало. Беру. Не цікавлюся назвою книги, не нюхаю троянду. Дивлюся на Блека.

– Назви мене, – кажу вперто, ніби вже сто разів просила-просила, а він усе: ні!

– Дай мені ім’я, – додаю.

Блек анітрохи не дивується, не зиркає на мене, як на божевільну. Киває: так, так.

– Згодом, – відказує тихо. – Трохи згодом…

Реальність відмовляється складати хронологію. Що було спочатку? Слово?

– Думала про тебе…

– Тому прийшов…

Троянда сохне в книзі, Брукс так і заклякла в коридорі біля вхідних дверей. Наче розуміє: краще без свідків. Краще? Краще не буває! Цей захват народжується в душі не ошелешеної емоціями першої близькості малолєтки! Агов, народе! Мені – тридцять один! У моєму житті вже існували і стосунки, і мужчини, за студентських років і потім. У мене був навіть неабиякий данський хлопець Нілс, що відзначався наполегливістю в сексі і завжди ставив перед собою одну мету: довести мене до оргазму. Але все, що сеї миті відбувається зі мною і цим майже незнайомим, але вже таким моїм мужчиною, язик відмовляється називати просто сексом, близькістю і будь-яким іншим словом, яке наважилося б визначити наше бурхливе єднання.

– Чому ти без бороди? – питаю Блека без слів.

– Щоб торкнутися тебе голою шкірою, – відповідають його очі.

Хочу жертвувати, бо він жертвує так романтично і щиро, так збудливо і так природно, що рвуся зірвати з себе не одяг – шкіру. Зорі гасять свої ліхтарі на небі, підхоплюють їх і мчать до мене, аби знову запалити світло вже тут, у моїй душі. Ніколи… Ніколи не запитаю його імені, ніколи не попрошу: «Повернися до мене», – навіть якщо він не повернеться ніколи. Він – назавжди.

– Я…

– Ти – Рома-Роза, – шепоче Блек.

– Рома-Роза?.. – прекрасне ім’я народжує новий оргазм, відкидає мене на подушки, змушує усміхатися здивовано, приголомшено.

– Ти моя Рома-Роза.

– У цьому імені стільки вітру і сонця.

– У тобі безмежжя вітру і сонця.

– А ти… – не хочу відставати, хочу теж подарувати йому ім’я. Давно вигадала. У мить, коли наші очі зустрілися вперше. Блек. Рвуся признатися – Блек!

– Богдан… – шепоче мій клятий язик, і аж впадаю в розпач: чому? Чому брешу навіть у мить відвертого неконтрольованого захвату? Небесне сяйво в душі починає мерехтіти, наче втратило живлення, перейшло на акумулятори, а ті не здатні підтримати повноцінне життєдайне полум’я. Усередині ще жевріє гаряче вугілля, але гасне, гасне…