Люко Дашвар - Ініціація. Клубне видання

Іду на матюччя: лунає усередині розорених для ремонту квартир другого поверху. Прискіпливо роззираюся: стіна між двома квартирами вже демонтована, через що і так немалі вітальні перетворилися на єдиний велетенський простір. А ще ж тут, певно, є спальні, кухні, ванні кімнати, туалети. І коридори. Я б тут перепланувала геть усе! Я б тут… так вільно дихала.

– Пані, ви хто?! – У дверях ванної кімнати стоїть кремезний дядько в комбінезоні. Дивиться на мене насторожено.

– А де всі? Ви тут хіба один? – питаю, наче воно мені треба. Картаю себе подумки: та що я витворяю? Хіба так зав’язують довірливі розмови? А ще хотіла тренінги з ефективних комунікацій проводити, нездара!

– Хлопці кухню демонтують, а я ванну намагаюся з місця зрушити, – дядько не чув про тренінги з комунікацій, чеше правду-матку. Перепитує вперто: – А ви хто?

– Хазяїна шукаю. Ви його давно бачили?

– Узагалі не бачив!

– Це як?

– А нащо він нам? Ми – від фірми. Фірма уклала з хазяїном договір, привезла нас сюди, на об’єкт. Працюємо, – пояснює дядько. Не здається, знову повторює вперто: – Пані, ви хто?

Продуктивна розмова так і не народжується, перетворюється на словесний пінг-понг: я дядькові про Германа, дядько мені – а ви хто?

За п’ять хвилин нервової баталії (дядько виграв її всуху) тільки і з’ясувала, що ремонт розпочався місяць тому, що об’єднання двох квартир, перепланування і капітальний ремонт затягнуться на півроку в найкращому випадку, та в будівництві в найкращі випадки не вірять, тому передбачають затриматися тут місяців на вісім-дев’ять.

– Де ж весь цей час хазяїнові жити?.. – перестаю бити в лоба, йду в обхід.

– По бабах! Скажіть же! – хитрувато підморгує дядько.

– Ну знаєте… – обурено бурмочу, а мізки підказують: у дядькових словах є сенс. Герман до Діни переїхав не для того, аби втішати її після смерті брата. Це падло просто мало десь перекантуватися, поки в його хоромах ремонт.

– Не журіться, пані! – дядько по-своєму інтерпретує моє обурення, підбадьорює. – Він об’явиться! Сам вас знайде! Бо ви така… цукерочка!

Убила б! Вискочила у двір, ярилася: була б невихованою нікчемою – буцала би носаком по порожніх сміттєвих баках, трощила би лави чи вгатила би каменюкою по вікнах.

– Козел! – упала на лаву, гнів ніяк не йшов: усі чоловіки козли! І Герман, і хлопець із русявою борідкою, якого побачила чорним. І дядько-будівельник.

А тут і дядько! Випхався з під’їзду, на горбі мішок із побутовим непотребом: старі каструлі дзеленчать, чашки, сковорідки. У руці ще одна торба мотлоху – тягне до сміттєвих баків.

Зіщулилася, відвернулася, у голові метушня: «Козел! Цукерочку Германову він побачив! Як зиркну зараз із гонором! Щоб аж прошило наскрізь! Щоб комахою себе відчув! Тарганом! Мурахою… Щоб дійшло…»

Задихнулася. На дядька озирнулася. А дядько ж не знав, що в моїй голові план пекельної помсти саме народжується, що треба постояти поряд, підставити лице під нищівний мій погляд, – тільки спину його й побачила: чимчикував собі до сміттєвих баків, тягнув непотріб, та в торбі щось раптом блиснуло на сонці.

Як підхопилася!

– Агов, дядьку! Зачекайте! Що це ви з чужої хати виносите? А Герман знає?

Дядько на мене – із прикрістю так, із жалем.

– Пані, та не нервуйтеся ви так через пусте, прошу. То все не Германа вашого. Речі ще старих хазяїв. У яких ваш Герман квартиру купив. Прораб казав: Герман сам усе в мішок поскладав, аби викинути.

– Справді? – кліпаю безпорадно та вкотре констатую: добре, що не зорганізувала тренінги з комунікацій. Провалилась би.

А цікавість не йде. Ближче стала. Дивилася, як дядько закидає мішок у сміттєвий бак, нахилилася до торби, яка ще стояла на землі поряд: що ж так відчайдушно блиснуло? Присіла біля торби, витягнула з неї потріпану книжку «Основи навігації: практичний досвід капітана». Розгорнула. Замість закладинки в книжці лежав гарненький джутовий ланцюжок із металевим якорем на останньому кільці: звисав із книжки, розгойдувався. Якір блищав?

– Пані, не ганьбіться! Нащо ви в смітті копирсаєтеся? – почула дядьків голос.

Підхопилася. Тримала ланцюжок на долоні, дивилася на дядька роздратовано.

– Візьму оце. Добре? Ні! Не відповідайте! Вважайте, що вкрала! І крапка.

Скільки йшла від Хорива до Контрактової, стільки питала себе: нащо? Нащо прихопила чуже? Який глибинний сенс змусив стискати в долоні чийсь джутовий ланцюжок із металевим якорем на останньому кільці? Чи ніякого сенсу нема? Так, примха розгубленої (читай – неадекватної) панянки, яка ніяк не розбереться з однією сумнівною таємницею, тому весь час знаходить нові пригоди на свою голову, замість того щоби працювати.