Люко Дашвар - Ініціація. Клубне видання

– Працювати! – повторила упевнено.

Зібралася і… поїхала на Поділ, де в одному з будинків на вулиці Хорива мало битися серце Германа.

Чому і досі шукаю його? Суну на Поділ, намагаюся знайти відповідь. Може, я так настирливо затялася з’ясувати долю нотаріуса, бо уривок страхітливого сну не йде з голови, повторюється нескінченним синхроном: ось відчиняю двері, щоб пересвідчитися в тому, що і так знаю, – за дверима лежить мертва людина. Вона була чи ні? Тільки Герман знає відповідь, бо за час, що минув, нова логічна версія вибудувалася в голові: тої ночі я окреслила на підлозі контур білим і втекла, а Герман повернувся. Не один. Із кимось… І між цими двома сталося щось погане, але фактично некриваве, бо інакше б уранці Діні не довелося обмальовувати стіни в кров для повноти картини, яку вона побачила так само, як і я, – кривавою.

Де ти, Германе? Чи живий?.. До вулиці Хорива ще кілька подільських провулків, та я не поспішаю, розтягую кайф просто йти.

Люблю Поділ. Навіть таким люблю, як нині, – розбитим, занедбаним, облупленим, а тому трохи дратівливим, перевантаженим, як індійські потяги, і геть некомфортним. Одне лиш пече: що ніколи не житиму на Подолі, бо мої навіть найсміливіші мрії не передбачають такого заробітку, якого б вистачило на придбання тут житла. Не абиякого, ні, на таке не згодна. Якщо вже жити на Подолі, то викупити аварійний столітній кривий дім на два поверхи, відреставрувати-вирівняти, не жаліючи грошей, не ушкоджуючи жодного вцілілого архітектурного елемента, тільки логічно доповнити, зберігаючи стиль, додати міцності і поселити там життя як радість творення. Реальність дивувалася: «Тобі те не до снаги!» Знала. Вперто змінювала масштаб: добре, хай буде не дім, а тільки квартира, але в такому домі, що він кривий-старий, а чиясь добра рука випестила його на нове життя. Реальність підказувала: забудь нездійсненні мрії. Та я знову і знову уявляла себе в просторій подільській квартирі з такою минувшиною, від якої і ходити хочеться з рівною спиною, і вчиняти шляхетно, і книжки читати серйозні, і думати… Може, Герман розмірковував так само, оселившись на Подолі?

Ось і Хорива. Церква Миколи Притиска; тут вулиця починається і довго біжить до Дніпра, та так і не добігає, наштовхуючись на Набережно-Хрещатицьку.

Пливу течією Хорива. До Дніпра. Фіксую номери будинків і чомусь дуже хочу, щоби дім Германа був із тих, які так подобаються мені: давнім, та не старим, архітектурно означеним як історизм, класицизм чи неоренесанс.

Їх тут таких через один, – констатую, зупиняюся біля прекрасного, як сама минувшина, триповерхового будинку, і ніщо його не псує: ані облуплені колони та стіни, ані пластикові вікна впереміш зі справжніми, дерев’яними, ані прозорий сучасний дашок над балконом верхнього поверху, бо бідаха-хазяїн подбав не про дім, а щоб на голову не ляпало.

Маєш смак, Германе. І гроші.

Іду до єдиного під’їзду, знову дивлюся на клаптик паперу з адресою нотаріуса і тільки тепер бачу: номера квартири нема. Тільки вулиця та номер будинку. Невже Герман здійснив мою мрію, має цілий будинок на благословенному Подолі? Двері під’їзду навстіж – запрошують перевірити версію.

Мармурові сходи, ковані перила – розкіш. Таблички на дверях першого поверху свідчать: тут працюють дитячий психолог і фірма з продажу офтальмологічних лінз. Значить, нотаріус не спромігся купити весь дім. Міняю масштаб і вперед, на другий поверх.

На другому – гармидер. Двері двох квартир розчахнуті, але видно небагато: пилюка – туманом, гіпс і цементна суміш у мішках просто на мармуровій підлозі площадки загального користування. Матюччя над тим усім. Ремонт? Певно, мені не сюди. На третій?

Із третього назустріч – рухливий підліток: скаче, балабонить по мобільному, встигає поправити бейсболку і закинути рюкзак на плече.

– Зупинись! – Я знаю, як з такими говорити.

– Ну! – Він гальмує, дивиться на мене спокійно і зухвало.

– Квартира Германа Швеця на третьому? – питаю прокурорським суворим тоном.

– Не дочекається! – Підліткові чхати на прокурорів. Усміхається уїдливо.

Не можу вловити суті. Втрачаю контроль над підлітком, який уже суне геть.

– Та стій! – кричу йому в спину. – Де квартира Швеця?

– У цього козла не квартира, а весь другий поверх! І все йому мало! – відповідає на ходу. – На наш третій поверх теж око поклав. Хотів у нас квартири викупити. Мої предки його послали. Сусідка теж!

У Германа цілий поверх? Везунчик! Заздрість їсть: звідки в тебе так багато грошей, Германе? Батьки багаті? Сам спромігся? А як? Хочу знати! Бо, може, і я колись…