Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Пригадалось, як на сповіді отець Сергій наполягав покаятися, а вона так і не зрозуміла, за що. Сердилася й на свої думки, які час від часу намагалися душу гризти. Та коли хтось стукав у двері чи просто просився в хату зі своєю бідою, ураз про все забувала.

Дід Карпо давно виглядав свого товариша Андрона. Інколи навіть на вокзалі його шукав, перепитував у старих бандуристів, яких ще багато ходило по білому світові: раптом хтось та й зустрічав. А вечорами сумував, пригадуючи, як той завжди приносив йому найцікавіші новини, ба навіть знав, хто над ким панувати тільки-но збирається. «Мабуть, царська розвідка володіє меншою інформацією, ніж старий козак Андрон», – часто так про нього думав. Узимку ще частіше його згадував, особливо коли після обіду вже й сутінки починали насуватися. Здавалося, посиділи б із Андроном біля теплої лежанки, погомоніли, куди б і сум дівся.

У молоді роки все йому так було довкола, а зараз і похмурого неба не любив, яке могло так набундючитися, неначе на всіх сердиться; дратував і біло-сірий ковпак, який днями міг висіти просто над його хатою, а коли сніг несло стіною, одразу квапився розпалити грубку. І тільки тоді, коли в ній починали потріскувати дрова, йому ставало легше. А вже як усядеться на теплій лежанці, то й зовсім як у Бога за пазухою. У теплі навіть думки починали літати, а розгулявшись, стільки всього могли повернути з минулого, що й не передивитися. Серед того навіть Самарський православний монастир міг вигулькнути. Тоді й пригадував старий Карпо, як хворих і старих козаків водив у шпиталь, що при тій святій пýстині, яких приймали там ще з тих часів, коли слава про Запорозьку Січ тільки-но почала розходитися.

А такі малі сироти, як він та Андрон, доглядали старих запорожців, разом із тим набиралися знань, яких вистачило на все життя. Та такого наслухалися про козацький край, про рідну Ойчизну, що не боялися навіть померти за неї. Тож коли підросли, хотіли тільки козакувати, хоча це вже було зовсім не те – служили Російській імперії, завойовували для неї землі та клали за царя своє здоров’я. Але й тому прийшов край – після серйозного поранення першим з тієї обойми вибув він, а невдовзі й Андрон, а відтак вони знову зустрілися в тому-таки монастирі на Божій службі. Отримавши благословення, Андрон пішов звідти з кобзою збирати та розносити правдоньку, а він поїхав погостити до рідної сестри, та тут і залишився, бо клята культя прив’язала його до цієї напівтемної мазанки.

З того часу Карпо чекав на свого товариша мало не щодня, адже той не напише і не передасть. Тільки не було такого, щоб прийшов Андрон, а Карпа вдома не застав. Частіше навпаки: стіл застелений чистою скатертиною, на плиті стоїть ще тепла зварена картопля, під лавкою пляшка сусідчиного самогону, а з-під покуття пахне любистком, аби перебивав у хаті цвіль та сирість. Відчуття зустрічі й сьогодні не покидає Карпа – що не робить, а все прислухається, чи не Андрон шарудить у його сінях.

Поки його немає, згадав іншого старого кобзаря та його пісню про бідну вдову, яка помирає від тяжкої праці, про її діточок, які ще не знають, що таке сирітська доля. Хтось кидає до його капелюха мідяки, хтось уважно слухає, а малий Карпо попереду всіх стоїть та так плаче, аж на крик зривається. Не витримав того старий козак, схопив хлопчину за руку та й посадив поряд. Так і пішли вдвох від села до села, а добравшись до Самари, завернули до монастиря помолитися. Про що просив старий кобзар, він не знав, бо самому хотілося тільки одного – гарячого борщу та пирога зі сливами, чим обіцяли нагодувати їх після служби.

За таку їжу він згоден був залишитися, але вранці його дід уже лежав, склавши руки поверх чистої сорочки. Тож пообідавши, йому довелося знову рушати в дорогу – водити різними дорогами ще одного старого козака. Бачить і тепер того обірваного поводиря, який не тільки про шматок хліба думає – так збирається заспівати на ярмарку в наступному місті, щоб хоч хтось дав декілька срібників, за які він купить собі черевики. А коли спати ляже в чистому полі, завжди на небі рідну матінку шукає, і все жде – ось-ось вона зійде звідти, погладить його по голівці й укриє ковдрою. Та так стане йому тепло, неначе не на сирій соломі вмостився, а на теплих подушках. Злу мачуху й пригадувати не хоче, яка вигнала його на мороз, коли батько ще із заробіток не повернувся. Сказала, що він зайвий рот у їхній хаті.

Та що б не пригадував Карпо, а думки знову кидалися на темну дорогу – шукати на ній Андрона. І як він не лаяв їх, усе-таки довелося слідом іти, бо вже два роки, як товариша не бачив. А розгледівши у вечірніх сутінках, зрадів, неначе рідному батькові, який так і загинув на шахті Донбасу. Того вечора вони засиділися за розмовами до опівночі, та так було їм добре, неначе були панами і сиділи у просторому маєтку.