Макс Кідрук: Заради майбутнього

– Та все гаразд, – відмахнувся Левін.

Він знову сів упівоберта, лицем до Тенгізової дружини, намірившись повернутися до розповіді про берлінський концерт, але Катя його випередила:

– У нас же є диски! Там повинен бути Бон Джові.

Левін вередливо випнув нижню губу.

– Я не буду розказувати про «Iron Maiden» під Бон Джові.

– Хай грає на фоні, – наполягала Катя.

– Ні!

– Так! – вишкірився Тенгіз. – Діставай із бардачка!

– Не буду! – Іван демонстративно склав руки на грудях.

Не відводячи очей від дороги, Тенгіз нахилився, відкинув кришку ладника на ноги Левіну і, понишпоривши рукою в купі мотлоху, витягнув чохол із компакт-дисками. Поклав його на стегно, узяв один із дисків і показав дружині:

– Цей?

На матовій тильній поверхні диска стояв підпис синім маркером: «Bon Jovi».

– Цей.

– Добре.

Тенгіз заклав диск у вічко магнітоли, й за мить із колонок залунали перші акорди найшмаркатішої балади всіх часів – «Always».

– Там лише балади, – немовби перепрошуючи, уточнила Катя.

Левін закотив очі.

– Мене зараз знудить.

– Ну пробач, флешку Міри не читає.

– Краще вже радіо, – прогудів Левін.

– Ти серйозно? – прискалив око Тенгіз. – Замість Бон Джові будемо слухати шансон чи попсу?

– Про «Радіо ROKS» жодного разу не чув, ні?

– Припиніть, – утрутилася Катя. – Хай грає Бон Джові.

– Я не хочу «Радіо ROKS», – водночас із дружиною мовив Тенгіз.

– А я не хочу розказувати про концерт «Мейденів» під стогнання Бон Джові.

Тенгіз подарував товаришеві слизьку посмішку:

– Яка прикрість!

– Припиніть! – повторила Катя. – Базікала базарні! Вас послухаєш, то почнеш думати, що люди пішли не від мавп, а від папуг.

– Добре, – чи то жартома, чи то серйозно погодився Левін. – Я замовкаю.

Кілька секунд вони німували. Коли Бон Джові дійшов до першого приспіву, озвався Тенгіз:

– Не те щоб мені дуже хотілося дослухати до кінця історію про концерт «Айрон Мейден», але це, – він кивнув на магнітолу, – трохи підхарює. Ще одна така балада, і я тупо засну за кермом.

– Добре, хай буде радіо, – погодилася Катя.

– Міро? – для годиться поцікавився Тенгіз.

– Я теж за радіо, – підтакнула дівчина.

Левін утопив кнопку викидання диска та перемкнувся на радіо. Насичений білий шум заглушив шарудіння коліс, що протискалося крізь шибки машини. Іван примружився й повів пальцем уздовж магнітоли.

– Де тут пошук станцій?

Тенгіз, не дивлячись, намацав потрібну кнопку, білий шум немовби запульсував, а на екрані по центру магнітоли замиготіли цифри – програма пошуку радіостанцій перебирала частоти FM-діапазону. За десять секунд мерехтіння цифр тричі припинялося, проте щоразу сигнал виявлявся надто слабким, крізь тріскотіння завад ледве пробивалося нерозбірливе, зім’яте пищання, і за мить пошук запускався знову.

Левін невдоволено прокоментував:

– Нічого не знаходить.

– Та хрін його знає, – сказав Тенгіз. – Мабуть, ми в такій дупі, де нічого не ловить.

– Ага.

Іван намірився щось додати, проте не встиг розтулити рота. Пошук зупинився на позначці 89,7 МГц. Білий шум вирівнявся, після чого повéрх нього почав розпливатися дивний протяжний звук, схожий на той, із яким різкий вітер розмітає дощові краплі над пустельною дорогою. Час від часу крізь те хвилеподібне завивання проривався схожий на постогнування заіржавілих завіс скрип, що його супроводжував слабкий посвист – немовби з герметичного приміщення виходило застояне повітря. Усе ще з роззявленим ротом Іван Левін уявив старезний, розкваслий на спеці дерев’яний будинок, у якому, шарпаючи розбухлі від вологи двері, гуляють протяги.

Катя вихилилася з-за спинки водійського крісла та захриплим голосом запитала:

– Що це таке?

– Що саме? – Тенгіз відірвався від дороги та в дзеркальці заднього огляду зустрівся очима з дружиною.

– Ти, блін, не чуєш?

Він чув.

– Вимикати? – із несподіваною поквапливістю запропонував Левін. – Я вимикаю його.

Тенгіз не відповів, лише міцніше стиснув губи. Іван сприйняв мовчанку за знак згоди, проте щойно потягнувся вимкнути магнітолу, як звук, що линув із динаміків, змінився. Пальці письменника прокреслили в повітрі незрозумілу фігуру й застигли за сантиметр від кнопки вимкнення. Білий шум стишився до ледь вловного фону, із надр якого вихоплювалися крики. Абсолютно точно людські крики. Лячні. Наче з когось живцем видирали нутрощі. Не те щоб Левін коли-небудь чув, як кричить людина, з якої живцем видирають кишки, однак…