Макс Кідрук - Заради майбутнього

– Анітрохи. Ви ж знаєте, я такого не люблю.

– Добре, що не любиш, – гмикнув Тенгіз.

– Але ж усе норм було, так? Бо я щось не бачив фоток.

Тенгіз мотнув головою так, наче зганяв із лоба комара:

– Не питай, бро, я тебе прошу, просто не питай.

– Чому? Що сталося?

Тенгіз лише чмихнув. Левін почекав кілька секунд, але, не отримавши відповіді, повернувся до Каті.

– Катастрофа, – закотила очі дівчина.

– Серйозно?

– Ну, не так щоб ціла катастрофа, – Тенгіз махнув рукою, – не перебільшуй. Принаймні на початку все більш-менш було, нудно – це так, але нормально. Поки не загорілася Наталя.

Левін утупився в товариша, сподіваючись, що той усміхнеться, видивляючись звичні насмішкуваті іскорки в очах, але кутики Тенгізових губ навіть не смикнулися. Грузин не відривав похмурого погляду від дороги.

– Ти зараз жартуєш?

Тенгіз удруге мотнув головою.

– Ні.

Катина двоюрідна сестра Наталя була років на п’ять молодшою за кузину. Після закінчення університету роботу в столиці не знайшла й повернулася до Конотопа, та перед тим Іван раз чи два здибував її в Києві. Дівчина зі шкіри пнулася, щоби Левін, Тенгіз і Катя прийняли її до своєї компанії, проте саме через цю розпачливу нав’язливість ніхто, зокрема й власна сестра, її терпіти не міг.

– Поясни, що означає «загорілася»? – вигнув брову Левін.

– Ми під кінець запускали китайські ліхтарики, – замість Тенгіза заговорила Катя. – Знаєш, паперові, ну, червоні такі.

– Знаю.

– Усім парам роздали по ліхтарику. Спочатку ми з Тенгізом запустили найбільший, а потім інші почали підпалювати свої. Ідея крута, але на той час тверезими залишалися тільки ми з Тенгізом. Дехто ледве тримався на ногах.

Тенгіз покосився на Івана:

– Це було жалюгідно, чувак. Ти не уявляєш.

Катя продовжила:

– Ти ж знаєш, каркас ліхтарика треба потримати, ну, щоби вогонь розгорівся, щоби повітря всередині прогрілося, проте чекати ніхто не став, їх почали підкидати непрогрітими, частина відразу склалася, просмалений папір загорівся. Словом, бедлам повний. – Катерина стримано зітхнула. – Наталя була сама, ну, тобто вона вже півроку без хлопця, але сказала, що не пробачить мені, якщо я не дам їй запустити ліхтарика. Язик у неї заплітався, і я дуже сумнівалася, що вона сама впорається. Попросила одного з хлопців допомогти, хоч би потримати, доки вона розпалюватиме, але та дурепа навідріз відмовилася, торочила, що все зробить сама, і… коротше, ми про неї забули. Кілька ліхтариків нарешті злетіли, і я залипла на них. Наталя тим часом розгорнула ліхтар, підпалила пальник, хвилину почекала, доки він розгориться, а тоді вгледіла, що інші вже летять, підняла ту червону хріновину над головою і відпустила.

Левін мусив прикусити губу, аби не засміятися. Сів упівоберта, щоби краще бачити Катю.

– Полетіло? – запитав лише для того, щоби випустити із легень повітря і за звуком голосу приховати смішок, який рвався крізь зуби.

– Ні! – в унісон випалило подружжя. Потім Тенгіз додав: – Мій дружба стояв на сходах ресторану, казав, що збоку це скидалося на те, ніби вона той ліхтар собі на голову натягнула.

– Дуже попеклася? – Іван спробував надати голосу співчутливої інтонації.

– Та яке там попеклася! – Тенгіз ляснув обома долонями по керму. – Ти не в’їхав, чувак! Загорілася означає, бляха, загорілася! Запалала наче грьобаний «Гінденбург»! 1 1 Дирижабль «Гінденбург» – найбільший із будь-коли побудованих жорстких пасажирських дирижаблів (довжина – 245 метрів). Назву отримав на честь президента Німеччини Пауля фон Гінденбурга. 6 травня 1937 року над авіабазою ВМС США в Лейкхерсті, Нью-Джерсі, «Гінденбург» спалахнув у повітрі та за лічені секунди згорів. Унаслідок аварії загинуло 35 із 97 пасажирів, а також одна людина на землі. ( Тут і далі прим. авт. ) Наче смолоскип! Наче наднова! Наче її довбешку перед тим бензином помили!

– У неї на волоссі, мабуть, літр лаку був, – додала Катя. – Спалахнула миттєво.

– Твою маму. – Левін, ховаючи посмішку, притискав до губів кулак.

– Це ще півбіди, – прицмокнув Тенгіз. – Замість репетувати та стояти на місці вона зарепетувала й побігла. Гасити не було чим, хтось спочатку мусив заскочити до ресторану по воду, а та притрушена зірвалася й погнала вулицею в інший бік. Тобто, щоб загасити, її спочатку треба було наздогнати.

– От бляха! – Левін більше не міг стримуватися і розреготався. – І що?

– Наздогнали, – сказав Тенгіз. – Загасили. Поки я прибіг із пляшкою, її вже виваляли головою в багні.