Тимур Литовченко - Книга Відлиги. 1954-1964

– Ти чого це там застряг, га?

– Та так… – він явно застидався.

– Чогось не бачив, чи що?

– Та кажу ж, що так, не переймайтеся.

Насправді Назар дуже уважно придивлявся до тролейбуса, який саме завертав на площу. І не дивно: адже в їхній рідній Ба-коті ніякого транспорту, окрім гужового, споконвіку не було (хіба що вантажівка якась час від часу заїде випадково), на автобуси і трамваї він встиг надивитися під час проходження строкової служби в армії. Натомість тролейбуси раніше бачив хіба що на газетних фотографіях, а тут – на тобі, все наживо! Бігає, немов трамвай, під електродротами, але не по рейках, а на автомобільних колесах. І сам весь такий пузатенький, гладенький… Але ж хіба вголос про таке скажеш?! Це ж столиця, а не їхнє забите село! Тут цих тролейбусів, либонь…

– А це що у тебе таке? – раптом спитав Амос Дунець.

– Де?..

– Та оце… Ах ти ж!..

Скинувши з плечей свого сидора, молодик раптом помітив, що ззаду його тканину перетинає чималенький вертикальний поріз.

– І де це я так зачепився, що не помітив, як порвав… – почав він замислено, однак батько подивився на нього скоса і скрушно зітхнув:

– Ох, Назарко, Назарко! Тобі ж уже двадцять чотири годи, вже і в армії відслужив, ондо в інститут поступати зібрався, а життя ти й досі геть не знаєш. Не зачепився ти ніде й нічого не порвав. Це лихі люди тобі наплічника підрізали, он воно як!

– Лихі люди?.. – молодик розгублено кліпав очима, немовби не вірячи в саму можливість їхнього існування.

– Так, злодії, – підтвердив батько. – Пограбувати хотіли, доки ти там ґав ловив. Нумо кажи, що у тебе було в наплічнику?

– Та нічого такого…

– А давай-но перевіримо.

Опираючись натовпу й намагаючись триматися під ліхтарним стовпом, перевірили. Нібито все було на місці. Про всяк випадок перевірили також батьків сидір, з яким усе виявилося гаразд.

– Теж мені йолопи царя небесного… Знайшли кого грабувати, щоб вам добра в житті не бачити, бісові діти!.. – лайнувся пристаркуватий Амос Дунець спересердя і звернувся до сина: – Ну що ж, давай-но запхнемо цю дірку сяк-так та й підемо собі.

– Куди? На трамвай чи, може, на тролейбус?..

– Перукарню шукати підемо, – не звернувши жодної уваги на хвилювання в голосі сина, мовив батько авторитетним тоном.

– Перукарню?! А навіщо нам вона?

– Побачиш.

– Ну та-а-ату-у-у!..

– Ходімо зі мною.

Перукарню шукали мало не півгодини, розпитуючи всіх зустрічних, аж поки хтось не напоумив, здивовано мугикнувши:

– Тю, ви чого це?! Та підстригтися ж прямо на вокзалі можна. У вестибюлі на другий поверх ліворуч і без проблем…

Справді, перукарня знайшлася просто в будівлі вокзалу там, де й було сказано. В чоловічому відділенні очікувало з десяток громадян, однак троє майстрів працювали настільки вправно, що навіть години чекати не довелося.

– Ну-с-с-с, що робимо? – спитав майстер, відступивши на крок, клацаючи високо в повітрі ножицями й уважно приглядаючись до старшого Дунця, який всівся на його крісло першим.

– Під бокс робимо. І поголитися, – намагаючись надати своєму голосу якомога більше солідності, мовив Амос і додав: – А ще б одеколоном.

«Ще й одеколоном?! Навіщо це батькові?» – знов здивувався Назар. Перукар між тим продовжував розпитувати:

– Потилицю відкриваємо повністю? Наскільки коротке волосся на скронях, по боках і на маківці залишаємо?

– Коротко робіть. Зараз літо, спека. Нехай голова дихає. А потім ось цього молодика… Це синок мій.

– Гаразд, нехай голова дихає. А сином займемося потім, – посміхнувся перукар, примружив спочатку ліве око, потім праве… І ножиці, гребінець та електрична перукарська машинка, бритва й помазок, рушник і якісь блискучі флакони літали тепер уже довкола голови Дунця-старшого. Майстер лише час від часу уривчасно командував:

– Голову трохи ліворуч. Ще. Отак. Тепер прямо. Вперед. Обережно очі…

– А мені якомога простіше, – попросив Назар, коли настала його черга сідати в крісло.

– Зробимо простіше, – ледь помітно всміхнувся майстер. – Стрижка «під горщик» вам згодиться, молодий чоловіче? Вуха відкриваємо?

– «Під горщик» згодиться. Вуха не треба…

– Треба, треба! – втрутився батько. – Він у мене сюди приїхав в інституті на дохтура вчитися, отож відкрийте йому усі вуха, нехай всю науку дохтурську чує, щоб нічого з неї не пропускати!

– Та-а-ату-у-у!.. – змолився молодий чоловік, проте Амос мовив з несподіваною суворістю:

– Я кому сказав?! Якщо людина тобі пропонує вуха відкрити, то й відкривай. Бо зарости завше встигнеш.