Тимур Литовченко - Книга Відлиги. 1954-1964

– Висока честь!

– Авжеж. Таке не кожному довірять.

– А чому саме мені? Чому не іншому комусь?

– Бо ти вже майже досягнув середини нескінченності.

– Майже середина «леза Оккама». Майже… Х-ха-а-а!.. Оппа-а-а!..

Коли молодик заусміхався, то на його лівій руці нізвідки раптом виникла чималенька порція осяяння: розмита потоками весняних талих вод земляна дамба осідає, і нестримні маси сморідно-чорного глею проливаються апокаліптичним потоком на натовп людей, які все ще перебувають у повному невіданні. Щоб не втратити рівновагу і продовжити біг-ковзання, молодикові довелось шалено вигнутися праворуч і зачерпнути з пухнастих грозових хмар повну пригорщу розуміння причин майбутньої трагедії.

– От бачиш, як вправно ти впорався! – радісно похвалив молодика Багряний Янгол.

– Але ж все одно це ще не середина, а лише МАЙЖЕ середина, – скрушно зітхнув молодик. Під дією скрути його десниця хитнулася донизу, довелося негайно врівноважуватися веселощами на лівій руці.

– Переважна більшість душ не дістається навіть сюди. А ти майже дістався… вкотре вже, нагадай, будь ласка?..

– Це сімнадцята спроба.

– От бачиш! У тебе вистачило впертості аж на сімнадцять забігів.

– Подейкують, нібито такий собі Ґаутама Сіддгартха здійснив не якісь там сімнадцять, а цілих сімдесят тисяч спроб і все ж таки спромігся досягти нескінченності. А досягнувши – пішов на втілення і став Буддою.

– Ну, ти ж розумієш, що це лише жарт…

– З якого дива я маю це розуміти?

– Бо світ влаштований так, що розвиток душі можливий тільки в найнижчому – в земному світі.

– А як же сімдесят тисяч спроб Ґаутами?

– Кажуть же тобі: це жарт! Його душа пройшла земний шлях…

– Ну, тоді підкиньте мені такий земний варіант, щоб я теж став Буддою!

– Станеш, тільки не одразу, а поступово.

– А прискорити хіба не можна?..

– Кожній людській душі пропонується завдання, яке вона здатна виконати на межі напруги. Така ціна розвитку. Наприклад, ти все ще не дістався середини «леза Оккама»…

– Краще не треба про це, бо я…

Однак було вже надто пізно: нагадування про попередні невдачі вивело молодика з рівноваги. Він відчайдушно змахнув правою рукою, марно намагаючись ухопити жменю величі, й полетів шкереберть у хмари ліворуч, лишаючи за собою в золотавому повітрі туманно-мінливий слід.

Багряний Янгол наздогнав його, лише коли молодик зупинився в яскраво-смарагдовій сфірі Нецах 7 7 Перемога. . Себто, як зупинився… Прилип на малахітовій стелі – якщо тільки можна було в цьому світі вести мову про «верх» і «низ».

– Чотириста п’ятдесят! Вітаю з досягненням.

Розпластавши ошатні, з полум’янистими кантиками багряні крила по шовковисто-трав’янистій хмарній поверхні, посланець прилаштувався «валетом» поруч із молодиком.

– Чотириста п’ятдесят земних діб… Пхе! Бувало й більше – наприклад, цілих чотириста сімдесят п’ять.

– А чотириста двадцять п’ять?..

– Так, одного разу.

– Ну, тоді у тебе нормальна статистика, в якій чотириста п’ятдесят – це твоя особиста золота серединка.

– Золота… як і все в сфірі Даат, – зітхнув молодик.

– А чому невесело? – спробував підбадьорити Багряний Янгол.

– Сам знаєш, чому. Бо чотириста з плюсом – це рівень Розуму. А я хочу дотягнути рівня Любові.

– Ага-а-а! А вселенська Любов – це п’ятсот діб бігу «лезом Оккама»…

– Так, Любов – це п’ятсот. І не на йоту менше.

– Ну, отож у теперішньому втіленні випаде тобі шалене кохання! Поєднаєш серце з призначеною тобі – досягнеш рівня вселенської Любові.

– З коханою разом? – Молодик недовірливо скосив очі на Багряного Янгола… і мимоволі розсміявся під його хитрим поглядом, відповідаючи: – Знаємо ми ці ваші земні шлюби. За попередньою змовою й рішенням батьків нареченого та нареченої, під суворим наглядом ієрея, мулли чи рабина… чи шамана… чи кого там ще!.. Знаємо цю «любов», коли все регламентовано, все вивірено, все… І все не тобою! Тьху!!! Не Любов це, а суцільна мука. Я такого не хочу.

– Між іншим, доки ти тут «лезом Оккама» бігав-ковзав, там, у земному світі, багато чого змінилося. Нині там настала точнісінько середина двадцятого століття, доки дійде до твого втілення, ще з десяток років мине.

– І що з того?..

– А ти подивись, подивись сам.

З янгольської десниці злетіла червонувато-рожева кулька, підпливла до молодика, безшумно вибухнула перед самісіньким його обличчям і повільно розпливлася рубіновим маревом. Коли серпанок розсіявся остаточно, стало очевидним, наскільки стурбувався молодик: