Юрій Винничук - Арканум

Кобиздох насторожився.

– Ну, такої підступності я від вас не чекав.

– А ви що собі гадали? І будьте певні – ані я, ані мої наступники думки не змінять. Ви ще по своїй смерті поживете кілька років в анекдотах і на тім кінець. Але наші нащадки вивчатимуть історію по писаних джерелах, а не по анекдотах.

Кобиздох зблід, і піт проступив на його мудрому чолі. Він зітхнув і промовив з покорою:

– Гаразд, віднині я проповідуватиму нові ідеї. «Штани – основа порядку. Істина – в штанах. Життя коротке, а штани довгі».

На цьому король і Кобиздох потиснули одне одному руки. Король повернувся до свого палацу, замкнувся у спальні, роздягнувся догола і востаннє продефілював перед дзеркалом.

Це щось схоже на великого ящура. У висоту ця тварина сягає вам до пояса, а в довжину яких три метри. Трабакан зелений і пухирчатий. В його пухирцях полюбляють проростати польові квіти, особливо незабудки, тому йому дуже легко злитися з лугом, де він, власне, й живе.

Голос у нього пронизливий, схожий на свист батога. Коли він кричить, усі жаби замовкають і насторожено слухають, або не слухають, бо його крик паралізує їх. Тепер Трабаканові нічого не залишається, як споживати їх у неймовірній кількості. Але на загальній фауні це не відображається, бо жаби в Арканумі розмножуються із шаленою швидкістю. Буває, правда, що коли-небудь жаб забракне, і тоді Трабакан починає жерти усе підряд – траву, намул, кущі, навіть каміння. В цей час на очі йому краще не потрапляти – зжере й не моргне.

Один дядько, що косив траву, побачив Трабакана саме в такий момент, коли той був голодний. Трабакан підповз до дядька і розкрив пащеку. Але дядько був не в тім’я битий і застромив йому туди косу. Яке ж було його здивування, коли Трабакан з насолодою тую косу схрумав. Дядько кинувся навтьоки. Але Трабакан був прудкіший.

Полювання на Трабаканів заборонено. Правда, ніхто на них і не полює, бо вони ні на що не годящі. М’ясо їхнє не їстівне, в’язке й гірке, а шкура дуже хутко розм’якає і розлазиться. Зрештою, я й не чув, щоб коли комусь вдалося вполювати Трабакана. Це просто неможливо. Стріли він ловить ротом і ковтає. Ну, а мечі і списи тут і взагалі ні до чого. Але полювання заборонено. Мабуть, для порядку. А порядок арканумці цінують над усе. Так само, як і Трабакани.

Ця дивовижна тварина схожа на птаху, але без крил. Отже це нелітаюча птаха. Нема у неї також ніг і ніколи навіть потреба у них не виникала. Якщо придивитися до Плюнца уважніше, то можна помітити також відсутність голови. Тому то місцеві мешканці люблять жартувати:

– Якщо в кого з головою в порядку, то тільки у Плюнца.

Ясна річ, коли нема голови, то нема й шиї. Таким чином Плюнц являє собою ідеально кругле сотворіння, яке весело мчить лугами і пагорбами, стрибає з каменя на камінь, котиться хвилями ріки і при цьому бадьоро співає. Так співає, аж заливається.

Саме завдяки цьому чарівному співу Плюнца відносять до птахів, а не до плазунів чи комах.

Та є ще одна суттєва ознака, що маємо справу з птахом, адже Плюнц розмножується з яєць. Цікаво, що ті яйця не вилежуються у гнізді, а мандрують услід за мамуською, репетуючи при цьому, як звар’йовані.

Він не має сталого вигляду, а тому перетікає з одної форми в іншу. Може стати деревом і шелестіти при дорозі, а може розсипатися на дрібне каміння, аби відтак знову збігтися докупи і вже мчати лугами, наслідуючи сарну.

Цікаво, що він може розділятися на сарну і стрілу водночас.

Так ото вони й летять зі швидкістю вітру – сарна і її стріла, та ніколи сарна не втече від стріли і ніколи стріла не дожене сарни.

Уже судячи з назви, можна здогадатися, що ця потвора формується з попелу. Під дією вітру вона піднімається вгору, закручується у вихор і незабаром – це вже чудисько з багатьма ногами й руками, яке суне дорогою в пошуках жертви.

Якщо йому вдасться когось упіймати, воно обволікає бідолаху густим попелом і душить, а потім всотує в себе, в свою сизу порожнечу, в ніщо.

Коли його вітер розвіє, не залишається жодних слідів від жертви. Лише купа попелу.

Кругленькі, гладенькі, з тоненькими вусиками, що правлять їм за антени, вони перебувають в постійному русі, котяться в різні боки, стрибають і при цьому попискують.

Та головне, що вони їстівні. Правда, готують їх лише на великі свята, бо часу на їхнє приготування завше потрібно більше, аніж достатньо. Ця причина, мабуть, і викликала значне розмноження трафердоклів.