Юрій Винничук: Арканум

© Ю. П. Винничук, 2019

© Ю. П. Винничук, ілюстрації, 2019

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2019

Уже починаючи писати, ще школярем, я усвідомлював, що треба окремі тексти зашифровувати, бо інакше можуть бути проблеми. Однак я був усе ж таки не надто обережним і читав декому з друзів. Декому з тих, кого вважав другом. А друзі виявилися не друзями, а стукачами.

І коли настав той день 4 квітня 1974 року, коли до мене в Станіславові о восьмій ранку ввалилося троє кагебістів і двоє «понятих» робити обшук, я подумав, що таки мав рацію, зашифровуючи деякі вірші.

Шифр насправді був простий: я підписував їх перекладами з чеської, вигадуючи неіснуючих поетів. У вірші про Бандеру фігурував Вазера, бо то була рима. Кагебісти уважно в ці вірші вчитувалися, але все ж не забрали їх. Забрали інші.

Після того я став писати ще обережніше. Я вигадав цілу цивілізацію, яка начебто існувала в Північному Причорномор’ї й називалася Арканум, вигадав арканумську літературу й писав від імені арканумських авторів. Так, Ярош у «Танґо смерті» – це я.

У 1970–1980-х роках, коли писалися ці твори, мене проймав неймовірний розпач і біль за наш народ, за мову, за Україну. Довкола була пустеля і страх. Я виливав свій розпач в долю Аркануму, який поволі загибав, втрачав мову, розпадався на румовища, завойований жорстоким ворогом. Так, Люцилій – це я.

У 1980-х я навіть набрався такого нахабства, що запропонував окремим часописам ці «переклади». На жаль, афера не вдалася. Їх не надрукували. Обережні редактори вловлювали підтекст, крутили носом, шукали «Арканум» в «Бальшой Савєтскай енциклапєдії» і дивувалися, що нема його там. «Але ж там і Бандери нема», – боронився я.

Так і залишилася ця книжка в рукописах, більша частина яких була й писана від руки.

Щойно у 1989-му і пізніше окремі «Арканумські оповіді» й «Видива» були опубліковані в журналах.

Арканум пробивався у мої сни. Я жив в Арканумі, то була моя внутрішня еміграція, сни про Арканум затоплювали мене. Я чекав ночі, щоб жити. Удень життя не було. Удень був страх.

Люди з Аркануму чекали на мене. Якщо я затримувався, посилали гінців на конях і стукали мені у вікно. Стукали перснями на пальцях, руків’ями мечів, стукали гілками і вітром, стукали пташками і хрущами, кликали всіма мовами і голосами.

Я підводився і йшов до вікна. Воно розчахувалося, і Арканум мене втягував у себе, засмоктував і впорядковував моє життя.

Арканумська мова пробивалася крізь мою, наче стебла трав крізь пісок, проламувала пам’ять, зливалася з моєю. Я переставав розрізняти, де моя мова, а де арканумська.

В Арканумі я чувся безпечно.

Наступали ми осіннім шляхом. Якби хтось подивився на нас із пагорба, то побачив би наїжене списами військо в червоних плащах, що знагла з’являється і так само зникає в червоному листі.

Часто припадалисьмо до землі й злизували дощові краплі, вловлюючи тонкі аромати ялівцю та погасаючої рожі. Зоддалеки йшли тумани і приставали до наших шерег, а ми їх не одганяли і не цуралися.

Осінь була сиза й холодна.

Час од часу то у небі, то десь у яру, або у лісі за яром щось пронизливо скрикувало, і тоді отой окрик відлунював у грудях кожного з нас, і ми кашляли й спльовували в затвердлу дорогу своє безсоння.

Ще діймав голод, і ми не обминали жодного куща чи то з калиною, чи з глодом, чи з тереном, їли усе, що бачили, стріляли з луків у перелітних птахів і сумно дивились, як підбита птаха падає кудись на кільканадцять кроків далі в чиїсь розчепірені хижо пальці, в тріюмфуючий скрик, і щезає там розшматована. Потім бачилисьмо під ногами її пір’я, краплі крови, кігті, дзьоб, червоні шнурівки кишок.