Юрій Винничук - Арканум

Вино продовжувало витікати, і скоро мій менший брат вигойдувався мені біля грудей. Я відштовхнув його, а сам поплив до покою. Всюди плавали мої папери, сувої папірусів, лахи. Канапа, на жаль, зосталася на дні й не сплила. Тоді я підплив до шафи й розчахнув її, вино увірвалося всередину і проковтнуло моє вбрання. Речі коханої я вже звідси повиймав і спалив на городі. Я виламав з шафи двері і ліг на них відпочити. Ліг я долілиць і таким чином міг навіть випити вина – було свіже й смачне.

Тим часом у мене прокинувся голод, я підгріб до креденса й пірнув, намагаючись намацати його дверцята, але намацав лише порожнечу. Було таке враження, наче креденс опинився глибоко на дні, тоді як вино піднялося не більше, як на півтора метра. Я пірнув знову з розплющеними очима, але бачив унизу лише каламутну темінь, не розрізнив жодної речі. Мене охопив страх, мовби я опинився в океані. І тут, коли я почав спливати, повз мене проплила велика темна маса, коли вона обернулася і проплила ще раз, я упізнав акулу. Аж тепер я побачив, які подібні акули до щурів своїми мордами. Я затріпав руками й ногами і вилетів на поверхню, наче корок, миттю вибрався на двері і важко дихав. Ні, мені не привиділося – сизий плавник акули черкнув край дверей і поплив далі. Я злякався.

Роззирнувшись, я отетерів, бо побачив, як стіни розступилися й піднялися разом з одвірками і вікнами, тепер я плавав у величезному критому басейні, у якому не було дна. Будинок мовби розділився на дві половини, верхня його частина виросла і продовжувала рости, а нижня запала на незнану глибину з усім, що у ньому було. Я опинився в безвихідному становищі, бо небавом і вікна зникли десь у непровидних глибинах.

Раптом ударився мені в очі сліпучий промінь – просто з вина випірнуло сонце і яскраво осяяло все довкола. Сонце освітило голубі хмари під самою стелею, котра піднялася уже на добрих пів сотні метрів. Сказитися можна. Особливо, якщо взяти до уваги, що все це начудила одна-єдина бочівка вина.

Знову з’явився акулячий плавник, зробив коло і пірнув. Я запідозрив, що це не акула, а щур, який у неї перетворився. Нічого доброго від нього чекати не варто.

Тим часом мене діймав голод. Якщо тут завелася акула, то, може, є й інша риба. Тільки чим її ловити? Якраз, коли я ламав голову над цією проблемою, з сусідньої кімнати виплив чоловік верхи на моєму столі. Це вже було занадто. Тим більше, що сидів він на столі геть голий.

– Гей, – гукнув я, – де ви тут в дідька лисого взялися?

– Як то де? Я мирно собі спав, як тут чую – мене щось затоплює. От я й виплив.

– А як ви потрапили до моєї хати?

– Мене запросила господиня. Мабуть, ваша жінка, ге?

– Вона вас запросила голого?

– Ні, що ви! Я прийшов, як належиться, у святковому убранні, у білій сорочці.

– А я де був?

– В тому то й справа, що, коли ви з’явилися, я вже зостався без одягу, і самі розумієте, мусив ховатися.

– І де ж ви ховалися?

– Як завжди – під канапою.

– Як завжди? То ви тут не вперше?

– Точніше кажучи, це ви нас не вперше сполохали.

– Ага! То ви коханець моєї жінки! Давно з вами прагнув познайомитися. Ану підпливайте ближче, зараз побалакаємо.

– Ну-ну, ви не дуже. Я теж хлоп нівроку, – і для певності він витягнув зі столу шухляду та озброївся нею, звісно ж, висипавши у воду мої папери.

– Що ви робите? – обурився я. – Це ж мої вірші!

– Перепрошую! Я думав, що це мої вірші.

– Як то ваші? Звідки б їм тут узятися?

– Нормально. Я складав їх у цю шухляду.

– Але ж то моя шухляда. І я теж туди складав вірші.

– Нічого подібного. Це моя шухляда. А ваша осьде, – він постукав по сусідній шухляді. – Ви складали вірші туди, а я сюди.

– Ага, то ви мало, що гралисьте мою жінку, ще й свої недолугі віршики зберігали у моєму столі?

– Не ображайте мої вірші. Тепер вони належать світові. Їх хвилі океану понесуть до незнаних берегів. Але послухайте, нам не варто сваритися, – він відклав шухляду набік, – в глибині душі я відчуваю до вас певну повагу. Адже ми тепер товариші у нещасті. Мусимо разом якось давати раду.

Він мав рацію. Що там уже зводити порахунки, адже моя жінка врешті поплатилася за свою поведінку. А цей жевжик просидів під канапою цілий учорашній вечір і ніч. Цікаво, чи відомо йому, яке лихо спіткало мою жінку.

– А чи знаєте, що трапилося з моєю дружиною? Вчора увечері бідолашна з’їла отруту, призначену для щура.

– Для того самого?

– А-а, то ви і про нього знаєте?

– Ще б не знати. Цей чортяка ховався разом зі мною і погриз мої чудові чоботи.