Юрій Винничук - Арканум

– Я все ж таки хочу, щоб ти з’явилася!

– Ну що ж, воля ваша, – покірно відмовив голос, і з широкої щілини в кам’яній стіні з’явилося оголене жіноче тіло. Місяць світив так ясно, що Мадей не міг не помітити вроди відтятої голови, яку черничка тримала під пахвою. Довге світле волосся стелилося до землі.

– За що ж тебе стратили? – запитав Мадей.

– За розпусту, – скромно відповіла черничка.

– Ну, це й не дивно, маючи таке тіло, – погодився Мадей. – Це… це ти грала на сопілці?

– Я. А ти вмієш грати?

– Трошки.

– Заграй мені, будь ласка. Я так люблю слухати.

Голос чернички був такий сумний, очі її дивилися на Мадея з такою довірою, що страх, який уже почав було вити гніздо в його душі поволі, мов нехотячи, розправив жовті крила і відлинув. Мадей узяв з її рук сопілку, але очі його, жагою виблискуючи, жадібно блукали цим запаморочливим тілом і на диво своє він зовсім не сприймав цю жінку як неживу істоту. Відклав сопілку й мовив сухим голосом:

– Слухай, я тебе зшию. Я тебе зшию так, що й не буде помітно.

Не чекаючи на її згоду, витяг з кишені навощену дратву та заходився снувати циганською голкою по горлу чернички. А це в нього виходило дуже вправно, бо колись він був шевцем – шив чоботи війську. Згодом, коли став гінцем, у вільні години продовжував вишивати і завше возив із собою набір голок, ниток та різноманітних дратв. Було, що він пришивав крила птахам, хвости котам, а деревам обламані блискавицею гілки.

Раптом помітив, що дратви зостався вже невеличкий кусник, а голова пришита лише спереду.

– Леле! Що ж мені тепера чинити? – забідкався Мадей.

– А що?

– Та що – дратва скінчилася.

– Оце лихо!

– Мабуть, я зчеплю цим кусником де-не-де, а як у город приїдемо, то докінчу діло. Чи поїдеш зі мною до Салагіру?

– Чом би й ні? Поїду. Бо й так нічого робити. Тільки ж я гола-голісінька.

– Не біда. Закутаєшся у мій плащ.

Скінчивши з шиттям, він уже не мав ні сил, ні бажання далі себе стримувати. Нахилився над напіврозтуленими вустами чернички і відчув, як на нього війнуло з тих вуст могильним холодом, наче це були не вуста, а заглибина в камені, видовбана краплями спадаючої води. Цей холод пронизав його до кісток, і йому здалось, що його починає трусити лихоманка. Він хотів уже зірватися на ноги й тікати світ за очі, але тонкі руки тримали його, і де там було взяти відваги скинути їх зі своєї шиї. Враз він помітив, як од його цілунку тепло розливається по тілу чернички, і від вуст її вже не холодом віяло, а спрагою, і це вже не був камінь холодний, а пекло, і зяяло воно вогнем, і Мадей самоспалювався на тім полум’ї, і було йому добре.

А коли язики світанку до краплі злизали сумерк, він посадив прекрасну білявку на коня перед себе і помчав з копита на північ.

До Салагіра прибули опівдні. Мадей хутко напитав гостинницю, і вони спинилися «Під обскубаним лебедем». Шинкар Лейба провів їх нагору у вільну кімнату. Мадей перевдягся в чисту одіж, випуцував до блиску чоботи, обтрусив капелюха і перед відходом сказав черничці:

– Піду занесу листа короля, а ти зажди й нікуди не виходь.

– Гаразд. Тільки ж ти не барись.

– Я скоро.

В королівському палаці було безліч коридорів, а ще більше дверей і ні душі довкола, так що довелось бідному посланцю сновигати сюди й туди безконечними лабіринтами. Ледве-ледве натрапив на двері з написом «Король. Вхід стороннім суворо заборонено».

Мадей легенько постукав.

– Хто? – озвався хриплий старечий голос.

– Посол короля Арканума!

– Заходь!

Мадей прохилив двері і не встиг ще й кроку зробити, як король, що сидів, як і належиться, на троні й парив у мидниці закасані до колін безкровні ноги, спинив його вигуком:

– Гей, не дуже розбігайся! Оно шмата під дверима – витри свої чоботи. Нема чого тут болото розносити… Ось так… А тепер підійди до мене. Давай сюди свого листа.

Мадей подав. Король розламав сургуч і розгорнув папір.

– Ет, нічого не бачу без окулярів. Ти той, на словах скажи мені, що там до чого. Гроші привіз?

– Е-е… бачите… Тут таке діло…

– Не привіз!

– Король Арканума шле вам свої палкі вітання…

– Привіз!

– …цікавиться вашим дорогоцінним здоров’ячком і е-е…

– Не привіз!

– Бо скарбниця королівська пуста, як шлунок новонародженого.

– Тьху, туди к бісу! Оно глечик з окропом – влий у мидницю. Та не дуже, не дуже, а то ноги ошпариш! Досить, досить… Ага, отже, грошей катма. А якого ж тоді (далі пішли салагірські прокльони і лайки, які не мають своїх відповідників у арканумській мові)… ти оце мені торочиш всячину про здоров’ячко, га?! Тебе чого послали?