Юрій Винничук - Арканум

Коли Лейба приніс друге барильце, Кельбас запитав його:

– А розкажи нам, звідки ця панна тут взялася.

– Приїхала вона опівдні з королівським гінцем із Аркануму, вашмосць. Голова була з нею. Гонець подався з посланням до нашого короля, нехай йому легко гикнеться. А панна зосталася і з покою не виходила. Ніхто до неї не заходив. Вже б той гонець мусив до сих пір повернутися. Але, може, він не простий собі посол, може, то який пуриць, та й наш король його там чимось вгощають…

– Це найзагадковіша кримінальна загадка з усіх, які мені довелося розгадувати, – повідомив Кельбас, а при цій мові почав виймати з кишень речові докази й розкладати на столі.

– І на ‘кий біс оце вам здалося? – здивувався війт. – Такого сміття всюди досить. Чи ти ба – велике диво: обгорілі скалки, вичесане волосся, кавальчик нитки, роздушена муха…

– Хе! А ви ж погляньте на це волосся. Якого воно кольору?

– Світлого.

– Лейбо! Яке волосся було в тієї панни?

– Вона була білявкою, пане.

– О, бачите, панове, – білявка! – підняв догори вказівного пальця Кельбас. – Отже, це її волосся.

– Де ж поділася голова? – спитав війт.

– Оце нам і тра з’ясувати. А того жевжика на спити взяти й довідатися, що й до чого. Бо, може, то він їй голівоньку зістругав. Га?

– Все можливо, – погодився лікар, – тільки дивно, що вона хоч і безголова, але жива.

– Мо’, порода така? – хитав головою війт. – То ж то, бачте, не наша братія. То арканумці, бісові діти. Від них усього чекай…

– Еге-еге, – підтакнув Кельбас. – Колись мій дід, як попав до них у полон, то ледь не здурів, бо каже: ті арканумці не п’ють, як ми. Чи весілля яке, чи так гулянка – на десятьох одна карафка і цідять вони її малесенькими наперстками увесь вечір. То дід, якби не крав тайкома того зілля, то й ноги б відкинув – куди ж пак отаке пиття. Я було, як часом вдома наллю в миску горілки та хліба накришу та зачерпну ложкою – ото обід!

– Егеж, це ви правильно кажете, – погодився війт. – Це ви, як той казав, істину глаголите. Усі ті арканумці хиряві та дойшлі. Чи не міг він їй ножаку під цицьку загнати чи подушкою задушити? А то голову відбатував та з собою прихопив.

– Вони й воювати ніколи не вміли, – кивнув лікар. – Пам’ятаєте битву на Волошковій оболоні? Як вони, вибираючи місце, де мали б зустріти наше військо, натрапили на зграю журавлів, що саме, паруючись, танцювали. Тоді вони, щоб не колошкати птахів, одійшли далі та потрапили на багна. От битву й програли.

– А що ж нам із тим тілом робити? – запитав війт.

– Гадаю, що мав би я його забрати до себе, розітнути, як належиться, й дослідити, що й до чого.

– Як то розітнути? – здивувався війт. – Щоб ото по живому?

– А де ви бачили щось живе без голови?

– Півні без голови, бува, певний час літають.

– Власне – певний час! А тут бозна скільки вона вже лежить і навіть не охолола.

Пізно ввечері, як уже добре посутеніло, королевич вистрибнув у вікно і чкурнув з палацу, а відтак таємною хвірткою вислизнув із замку. Так він чинив доволі часто. Неподалік «Облізлого лебедя» був будинок розпусти, куди й прямував наш королевич.

Крадучись садом, що розкинувся між тим будинком і шинком, королевич раптом скам’янів на місці: з кущів троянд на нього дивилася великими красивими очима неймовірної вроди панна, від сяйва місяця і світла з вікон її волосся здавалося золотим.

«Що вона робить у кущах?» – здивувався королевич.

– Від кого ви ховаєтеся? – запитав він.

– Ах, якби ви знали, яка біда зі мною трапилася! – пролебеділа панна ніжним голосочком.

– А що ж таке? – заметушився королевич. – Якщо вас хтось образив, я готовий служити вам своїм мечем.

– Ні-ні, ніхто мене не образив. Сталася біда – я втратила своє тіло.

Королевичу здалося, що він щось не те почув і перепитав, але панна підтвердила свої слова. Тоді він обережно простягнув до неї руки і з жахом не намацав шиї. Спочатку це викликало страх, але поступово він усвідомив, що саме цього й чекав, бо не читаючи нічого окрім казок, він все життя мріяв визволити зачаровану королівну або ж викрадену лихим чарівником чи драконом, а тут якраз омріяний трафунок.

– О! – скрикнув радісно він. – Я врятую вас! Я розчаклую вас! Я занесу вас у свій палац і буду годувати з золотої ложечки. А там ви мені докладно розповісте, що з вами трапилося.

І він уже було хотів голову взяти на руки, коли та попросилася:

– Ой, ні-ні! Не треба. Стривайте. Спочатку залізьте на он ту черешню та зазирніть у вікно й розкажіть мені, що ви там побачите.