– То про мене пам’ятають? – блиснув засльозеними очима Піпа.
– Аякже!
Та відразу ж і набурмосився:
– Та чого ж тоді не викупили?
– Ех, Піпа, не розумієш ти політики. Тебе ж навмисне залишили саме для цієї нагоди. Бо і в пеклі треба свого мати, а не те, що в цьому смердючому Салагірі, щоб він запався навіки віків.
– О, то це ж мені й орден має бути, нє? – випнув Піпа груди.
– Вже є. Лежить в королівській канцелярії. А буде ще й другий, як поможеш нам одне діло зробити.
Від тих слів Піпине серце забилося, як курка під когутом, радісно, радісно. Та притаманна всім арканумцям недовірливість далася взнаки.
– А ви той… не жартуєте?
Обоє арканумців зиркнули на нього таким суворим поглядом, що він відразу знітився, зм’як і відчув себе маленьким грубеньким хлопчиком – в руці лозина, довкола луг, на лузі гуси, потічок дзюрчить, а через потічок кладка, на кладці мама пере рушники: «А куди ж ти, йолопе, дивишся, га? Не бачиш, що гуси в горох забрели? Ось я тобі зараз дам!»
– Отже, слухай, Піпа, – промовив один з гостей. – Ми звичайні собі пачкарі або ж перемитники. Ми тільки тим і займалися, що шниряли туди й сюди – то з Арканума в Салагір, то з Салагіра в Арканум і перепродували всіляке і різне. Але сидимо якось в шинку «Під копитом», а тут приходить посланець від короля і пропонує нам зробити нарешті щось і для держави, а не для себе.
– І що ж ви таке повинні зробити?
– Визволити нашого посла з в’язниці. Ти щось чув про нього?
– Та вже ж бо, що чув! Тут же ж історія яка: приїхав він з панночкою, лишив її в гостинниці, а сам до короля подався. Тим часом слуга поніс панночці вечерю. Приносить – а вона без голови.
– Та йди!
– Ага. Без голови та ще й гола-голісінька. Ну, й завезли її до трупарні.
– А наш посол за ґратами?
– За ґратами, – кивнув Піпа.
– Тоді, як звечоріє, поведеш нас туди.
Мадей опинився в такій самій ситуації, що й бідолашне тіло чернички: його замкнули в холодному льосі, де стіни поросли слизьким мохом, а зі стелі скрапувала вода. У нього забрали меча, але кинджал, з яким він не розлучався, був захований у халяві. Він його вийняв і став штрикати в шпари поміж брилами. Стіни роз’їдав грибок, і в деяких місцях розчин скидався на кашу.
Мадейові вдалося прорізати шпарини довкола однієї великої брили, але випхати її назовні не вдавалося. Він впирався і ногами, і плечима, та все намарне. Коли раптом почув, що хтось його кличе. Пізнав арканумську мову і втішився.
– Пхайте оцю брилу, – попрохав і постукав по ній руків’ям кинджала.
З того боку завовтузилися, закректали, і брила зрушилася. Мадей відступив, щоб не звалилася йому на ноги, і чекав. За хвилю вона, глухо гупнувши, впала. Мадей без особливих зусиль виліз із льоху й обняв своїх рятівників.
– Ходіть за нами, – сказали арканумці.
Темрява надійно приховувала всі їхні рухи. Незабаром вони вийшли на дорогу. Та не далеко й зайшли, як побачили, що попереду хтось наближається. Виразно вчувалися два голоси – чоловічий і жіночий. В жіночому Мадей упізнав голос панни.
– Ото зрадливиця! – обурився він. – Вже з кимось іншим жартує.
Арканумці зачаїлися за деревами. Але що більше Мадей вдивлявся, то зрозумів, що самої панни нема, а хтось несе її голову. Це ще більше його розгнівало. Він намацав на землі палицю, підпустив невідомого крадія ближче і луснув з усієї сили по голові. Королевич лише пікнув і звалився, а голову панни Мадей спритно підхопив на руки.
– Ой! – втішилася голова. – Ти мене врятував! А то я вже думала, що він мене зґвалтує.
– Що сталося? – запитав Мадей, ніжно пригортаючи голову до своїх грудей.
– Та сталося таке, що я, виглядаючи тебе з вікна, ненароком так нахилилася, що голова моя відвалилася і впала на кущі внизу. Отам і знайшов мене той королевич.
– То це королевич?
– А що ж ти думав? Що я приблуді дозволила себе на руки взяти?
– А що б ти зробила, якби тебе приблуда знайшов?
– А покусала б! – і вона грізно клацнула зубами.
Мадей здригнувся.
– А де ж тоді тіло?
– Було в кімнаті. Та потім кудись зникло. Мусимо його знайти.
– Та вже ж бо!
– А хто це з тобою? – стривожилася голова.
– Мої рятівники.
Голова уважно обстежила їх і заспокоїлася.
– Мусимо піти до шинку, – сказав Мадей, – щоб забрати її тіло.
– Це небезпечно, – заперечили в один голос арканумці. – Мусимо негайно тікати.
– Без неї я нікуди не поїду, – вперся Мадей.
– Ой, що я бачу! – зойкнула голова.
Читать дальше