Юрій Винничук - Арканум

Королевич, дряпаючи коліна, виліз на черешню і зазирнув у вікно. Потім зліз і повідомив, що нічого цікавого не побачив.

– Як? – здивувалася голова. – Там не було мого тіла? Воно ж лежало на ліжку!

– Ні, там нічого такого не було.

– Що ж, – зітхнула голова, – така моя гірка доля! Несіть мене у палац.

Тим часом сталося ось що: лікар таки забрав тіло чернички і звелів занести його до холодного льоху, щоб воно завчасу не зіпсувалося. Тіло загорнуте в плащ, якого залишив був Мадей, поклали в льосі на кам’яний стіл. Лікар зостався сам на сам із тілом і став його уважно обстежувати.

Йому дуже сподобалися перса – великі й пружні, він став їх гладити, від чого пиптики настовбурчилися, а лікар задоволено гигикнув.

Однак тілові на зимному камені лежалося не надто затишно, а тут ще чиїсь долоні почали його обмацувати. Воно якусь хвилю терпіло, а потім спритно скинуло руки догори і вхопило лікаря за шию. Ніхто б не сподівався такої сили від панни, котра була страченою черничкою, лікар став задихатися і ловити ротом повітря, його руки намагалися відірвати від горла руки панни, але безуспішно. Незабаром він забився в конвульсіях і звалився на долівку.

Тіло чернички піднялося з холодного ложа, стягнуло з лікаря чоботи і, взувши їх, навпомацки шукало дорогу з непривітного льоху. Воно прочинило двері і вийшло на двір, кутаючись в плащ. Довкола панувала темрява, але тіло про це не знало. Воно просто ступало, куди ноги вели.

В центрі Салагіра під пам’ятником генералові Піскозубу сидів Піпа і продавав солоні пляцки. Піпа був арканумець. Кілька років тому він попав у полон до салагірців разом з іще вісьмома вояками. Тих родичі викупили, а Піпа, чоловік без роду-племені, зостався на державному забезпеченні ворожої країни. Протримавши його у в’язниці пів року, король порахував усі витрати і дійшов висновку, що коли Піпа й далі сидітиме на шиї в Салагіра, то державна скарбниця зазнає неабиякої скрути, бо Піпа їв за трьох.

Отож його випустили на волю, але в Арканум повернутися заборонили. Знайшли йому на околиці міста закинуту халупу і сказали: живи, як хочеш. Піпа халупу сяк-так підлатав, а що при ній був городець, то посадив усіляку городину, а зокрема й гарбузи.

З тих пір він щодня на світанку тер гарбузяні пляцки і виносив їх продавати у місто. Гарбузяні пляцки були улюбленою стравою арканумців, але салагірці їх ігнорували. Ніхто в Піпи тих пляцків не купував. Він терпляче просиджував до полудня, збирав свої пляцки і йшов похнюплений додому, де сам їх і з’їдав на пару з песиком.

Спочатку з нього кепкували, насміхалися, та потім звикли і вже не звертали уваги. Отож, можете собі уявити його велике здивування, коли до нього підійшло двоє чоловіків і запитали:

– Що просиш за свої пляцки?

Спочатку Піпа подумав, що це йому сниться і вщипнув себе за вухо, потім подумав, що це черговий жарт і, насупившись, відвернув голову набік. Але незнайомці перепитали:

– То що просиш за пляцки?

Піпа ковтнув повітря і назвав ціну. Йому простягнули гроші і сказали:

– Дай десяток.

Не вірячи власним вухам і очам, Піпа узяв тремтячими руками гроші, наклав на листя румбарбару по шість пляцків і подав першим у своєму життя клієнтам. Ті подякували і, всівшись неподалік, почали наминати з неабияким апетитом. Піпа дивився на них, вирячивши ошелешені очі, і щоразу, коли хтось із них відкушував гарбузяника, теж роззявляв рота, перебирав зубами, плямкав і ковтав.

Коли ж вони попоїли, один з незнайомців обернувся до Піпи і чистісінькою арканумською промовив:

– Дай тобі Боже здоров’я, Піпа. Давно таких смачних пляцків не їлисьмо.

Піпу, мов крижаною водою облили, зірвався на ноги, кинувся до земляків та й ну їх обнімати, руки тиснути, а в самого сльози градом – і плаче, і сміється, лепече щось, розпитує: звідки, як, чого…

– Е, ні, Піпа, тут не місце для розмови, – сказали арканумці. – Ходімо до тебе, там і поговоримо.

Піпа закинув кошика з пляцками на плечі, і всі троє подалися за місто.

За якийсь час вони вже сиділи в Піпи за столом, пили вино, яке Піпа зробив з винограду, їли пляцки й бесідували на різні теми.

– Як же мені поталанило! – тішився господар. – Я вже й надію загубив, що колись по-арканумському забалакаю. Аж тут землячки!

– До речі, Піпа, що ми арканумці, ніхто й знати не повинен.

– Таємниця?

– Так, ми виконуємо завдання державної ваги. Сам король послав нас до Салагіра на розвідини та щоб зв’язатися з тобою як з єдиним арканумцем в осиному гнізді ворога.