Ендрю Нейдерман - Адвокат диявола

– Ну…

– Невже ви ніколи не чули, щоб діти цього віку брехали?

– Звісно, чув.

– А щоб кілька дітей брехали одночасно?

– Так, але…

– То хіба це неможливо?

– Гадаю, можливо.

– Ви гадаєте?

– Ну…

– Ви викликали міс Вілсон і розповіли їй про ці історії одразу після розмови з дівчатами?

– Так, звісно.

– І якою була її реакція?

– Вона не стала цього заперечувати.

– Тобто вона відмовилася давати відповіді на такі запитання без адвоката, так?

Корнблю засовався на місці.

– Так? – перепитав Кевін.

– Вона так і сказала.

– Тож ви пішли далі й повідомили керівника відділу поліції, а тоді зателефонували окружному прокурору?

– Так. Ми діяли відповідно до політики шкільної опікунської ради в таких питаннях.

– Ви не проводили розслідування далі, не викликали інших учениць?

– Аж ніяк.

– І, перш ніж міс Вілсон було висунуто у зв’язку з цим офіційне обвинувачення, ви з керівником відділку поліції відсторонили її від роботи, правильно?

– Як я вже сказав…

– Будь ласка, просто відповідайте на запитання.

– Так.

– Так, – повторив Кевін, наче директор таким чином визнав свою провину. Він трохи помовчав з легкою усмішкою на обличчі, повернувшись від Корнблю до присяжних, а тоді – знову до Корнблю. – До цього ви неодноразово обговорювали з міс Вілсон стенди в її класі?

– Так.

– Чому?

– Вони були замалі та не відповідали стандартам.

– Отже, ви критично ставилися до неї як до вчительки?

– Декорування кабінету – невід’ємний складник ефективності вчителя, – педантично відповів Корнблю.

– Ясно, і міс Вілсон не відзначалася… сказати б… належною уважністю до стендів.

– Ні.

– Ба більше, вона ставилася до них, як ви написали в її характеристиці, «зневажливо».

– На жаль, більшість нових учителів не здобувають у вишах доброї підготовки.

Корнблю самовдоволено всміхнувся.

Кевін кивнув.

– Так, чому всі не можуть бути такі, як ми? – відповів він риторичним запитанням, і дехто зі слухачів захихотів. Суддя постукав молотком.

– Також ви критикували одяг міс Вілсон, так? – продовжив Кевін уже пряміше.

– Так, я вважаю, що їй варто вдягатися більш строго.

– Однак завідувачка кафедри міс Вілсон постійно високо оцінювала її педагогічні здібності, – підвищив голос Кевін. – У своєму останньому звіті вона стверджувала… – Кевін поглянув на документ. – «Лоїс Вілсон інтуїтивно розуміє дітей. Судячи з усього, вона здатна встановлювати з ними контакт і мотивувати їх, незважаючи на будь-які перешкоди». – Він поклав документ. – Непоганий відгук, чи не так?

– Так, але, як я вже сказав…

– Запитань більше немає, ваша честь.

Кевін повернувся до свого столу з червоним від люті обличчям. Він умів миттєво розчервонітись. Усі дивилися на нього. Поглянувши на елегантного чоловіка серед слухачів, він помітив, що з його обличчя зникла усмішка, а на зміну їй прийшов вираз щирого захвату. Кевін відчув приплив натхнення.

Міріам же здавалася сумною, готовою розплакатися. Коли він подивився на неї, вона швидко опустила очі. «Їй за мене соромно, – подумав він. – Боже мій, їй досі за мене соромно. Це вже ненадовго». Остання думка сповнила його впевненістю.

– Містере Бом, ви маєте запитання до містера Корнблю?

– Ні, ваша честь. Ми б хотіли запросити на трибуну Барбару Стенлі, ваша честь, – промовив прокурор із ноткою відчаю в голосі.

Кевін підбадьорливо погладив Лоїс Вілсон по руці. Він довів сторону обвинувачення до суті справи.

Між рядами пройшло пухкеньке дівча зі світло-каштановими кучерями, підстриженими трохи нижче мочок вух. Десятирічна дівчинка була вбрана у світло-блакитну сукню з рюшами на білому комірці та білих рукавах. Через мішкуватий одяг вона здавалася ще повнішою.

Вона боязко сіла на своє місце й підняла руку для присяги. Кевін кивнув самому собі й багатозначно глянув на Мартіна Бома. Вона добре знала, чого їй очікувати. Бом теж попрацював заздалегідь, але Кевінові здавалося, що він зробив більше, і це має відіграти вирішальну роль.

– Барбаро, – заговорив Мартін Бом, наблизившись до неї.

– Секунду, містере Бом, – промовив суддя й нахилився до Барбари Стенлі. – Барбаро, ти розумієш, що ти тільки-но присяглася робити… говорити правду? – Барбара швидко позирнула на слухачів, а тоді повернулася до судді й кивнула. – А чи розумієш ти, яке велике значення може мати те, що ти тут скажеш? – Вона знову кивнула, тепер уже м’якше. Суддя відкинувся назад. – Продовжуйте, містере Бом.