Ендрю Нейдерман - Адвокат диявола

Але Кевін порадив їй не приставати на ці умови, і вона погодилася. Тепер вона сумирно сиділа, опустивши погляд на складені на колінах руки. Кевін сказав їй, що слід видаватися не зухвалою, а травмованою страдницею. Вона раз у раз витягала носовичок і промокала собі очі.

Він навіть попросив її порепетирувати цю позу в себе у кабінеті, показавши їй, як зосереджено дивитися на свідків і з надією – на присяжних. Він записав її дії на відео й показав його, радячи, що робити з очима, як зачісуватися, як тримати плечі й рухати руками. Зараз візуальна епоха, казав він їй. Важливе все: знаки, символи, пози.

Повернувши голову, Кевін швидко позирнув на дружину Міріам, що сиділа в п’ятому ряду. Вона здавалася нервовою, напруженою, явно хвилювалася за нього. Вона, як і Сенфорд Бойл, радила йому не братися за справу, але Кевін зацікавився нею більше, ніж будь-чим іншим за свою трирічну адвокатську практику. Він говорив лише про неї, годинами шукав інформацію, розслідував, працював у вихідні, робив набагато більше, ніж вимагали договір та гонорар.

Він упевнено всміхнувся Міріам, а тоді різко розвернувся, майже як під дією пружини.

– Містере Корнблю, ви особисто опитали трьох дівчат у вівторок, третього листопада?

– Так.

– Вам розповіла про них перша потерпіла, Барбара Стенлі?

Кевін кивком підтвердив відповідь, ще не дочекавшись її.

– Так. Тож я запросив їх до себе в кабінет.

– Чи можете ви розповісти нам, як вони поводилися, коли прийшли?

– Прошу? – Корнблю насупився так, наче в нього спитали щось абсурдне.

– Яке запитання ви поставили дівчатам найперше? – Кевін зробив крок до присяжних. – Ви спитали, чи торкалася міс Вілсон їхніх сідничок? Ви питали, чи сунула вона руки їм під спідниці?

– Звичайно ж, ні.

– А що ж ви спитали?

– Я спитав їх, чи справді в них такі самі проблеми, які були в Барбари Стенлі з міс Вілсон.

– Такі самі проблеми? – на слові «проблеми» він скривився.

– Так.

– Отже, Барбара Стенлі розповіла подружкам про те, що нібито з нею сталося, і ці троє дівчаток розказали про аналогічний власний досвід, але жодна з цих трьох до того нікому про це не розповідала. Ви стверджуєте це?

– Правильно. Так я зрозумів.

– Доволі харизматична десятирічна дівчинка, – пожартував Кевін таким тоном, наче просто озвучив особисту думку.

Деякі присяжні підняли брови. Лисий чолов’яга в правому передньому кутку задумливо схилив голову набік і зосереджено подивився на директора.

Повернувшись до слухачів, Кевін побачив, що поважний на вигляд чоловік позаду тепер усміхається ще ширше й підбадьорливо киває. У Кевіна промайнула думка, чи то, бува, не родич Лоїс Вілсон – можливо, старший брат.

– А тепер, містере Корнблю, чи можете ви сказати суду, які оцінки Барбара Стенлі одержувала на уроках Лоїс Вілсон?

– Вона з труднощами навчалася на С.

– На С. А чи були в неї проблеми з міс Вілсон до цього?

– Так, – промимрив директор.

– Що кажете?

– Так. Її двічі відправляли до мого кабінету за відмову виконувати завдання та вживання лайливих слів на уроках, але…

– Отже, ви можете з упевненістю сказати, що Барбара не любила міс Вілсон?

– Протестую, ваша честь, – прокурор підвівся. – Адвокат підводить свідка до певного висновку.

– Прийнято.

– Перепрошую, ваша честь. – Кевін знову повернувся до Корнблю. – Повернімося до трьох дівчат, містере Корнблю. Чи просили ви кожну з них того дня у себе в кабінеті розповісти вам про пережите?

– Так, я подумав, що найкраще перейти до цього одразу.

– Ви маєте на увазі, що, поки одна розповідала свою історію, інші дві її слухали? – запитав він, скривившись, аби показати здивування.

– Так.

– Хіба це було доречно? Тобто знайомити дівчат із цими історіями… нібито пережитими…

– Це ж було розслідування.

– О, я розумію. Вам уже доводилося працювати з чимось подібним?

– Ні, ніколи. Саме тому це викликало такий шок.

– Чи повідомили ви дівчат, що, якщо вони щось вигадують, у них можуть бути серйозні неприємності?

– Звісно.

– Але ви були схильні їм вірити, правильно?

– Так.

– Чому?

– Бо всі вони говорили те саме, описували це однаково. – Корнблю був явно задоволений собою та своєю відповіддю, але Кевін наблизився до нього й перейшов до коротких запитань.

– А хіба вони не могли відрепетирувати це заздалегідь?

– Що?

– Хіба вони не могли зібратись і завчити свої історії?

– Я не розумію…

– Хіба таке неможливо?