Ендрю Нейдерман - Адвокат диявола

Коли Кевін розповідав їй про зустріч із ним, у нього з’явилося дивне відчуття, ніби він насправді переживає цю зустріч ізнову. Усі її подробиці лишалися свіжими в його пам’яті.

Згодом, тихо повечерявши, вони, психічно виснажені, пішли спати. Уранці Кевін списав на це психічне виснаження свій яскравий кошмарний сон. Він був у суді та знову обговорював справу Лоїс Вілсон – щоправда, цього разу, коли він поглянув на суддю, суддею виявився містер Мільтон, який схвально всміхнувся йому згори вниз. Кевін повернувся до Барбари Стенлі, яка гола сиділа на трибуні для свідків. Лоїс Вілсон стояла просто позаду неї і, нахилившись, погладила кінчиками пальців соски дівчинки. Опісля вона поглянула на нього й розпусно всміхнулась, а тоді знову нагнулася й потяглася донизу, щоб торкнутися дівчинки між стегнами.

– Ні! – закричав він.

– Кевіне!

– Ні!

Він розплющив очі.

– Що таке?

– Га?

– Ти кричав.

– Що? Ох, – він енергійно потер обличчя, щоб позбутися яскравих образів, які ще стояли в нього перед очима. – Просто кошмар.

– Хочеш про це поговорити? – запитала сонним голосом Міріам.

– Ні. Краще знову засну. У мене все гаразд. Це дурниці, – промовив він.

Вона вдячно застогнала і швидко заснула. Кілька секунд по тому він дозволив своїм очам заплющитися.

Прокинувшись, Кевін зателефонував на роботу, щоб попередити, що не приїде, і попросив Мері перенести його зустріч із Сеттонами. Секретарка здивувалась і захотіла дізнатися більше, але Кевін різко роз’єднався. Тоді вони вдяглися, поснідали й поїхали до міста. Випав сніг – майже п’ять сантиметрів. Це був уже другий серйозний снігопад за рік, а ще ж навіть грудень не настав. М’який килим із молочно-білих свіжих сніжинок, які хрускотіли під ногами, навіяв Міріам різдвяний настрій. Їй згадалося, як дзеленчать дзвоники на санчатах, а поглянувши вгору дорогою до машини, вона побачила між хмарами трохи блакитного неба. Звідти лилося сонячне проміння, що перетворювало засніжені гілки на блискучі палички з солодкою ватою.

Однак великий потік транспорту з передмість на Ґранд-Сентрал-парквей швидко обернув ці чистенькі білі сніжинки на масну чорно-буру кашу. Автомобілі попереду відкидали крижану багнюку на їхнє вітрове скло. Двірники зчищали її з монотонною регулярністю. Просто перед ними загрозливо висіли над дахами низькі сірі хмари.

– Далекі поїздки на роботу – не для мене, – пробурчав Кевін, коли вони під’їхали до пропускного пункту платної дороги. – Я б не зміг витримати такої напруги та марнування часу.

– З іншого боку, Кевіне, життя у великому місті – теж не мед. Проблеми з паркуванням, дорожній рух…

– О, люба, ніяких проблем з паркуванням. На цокольному поверсі нашого будинку є безпечний приватний гараж.

– Справді?

– І їздити на роботу самому мені теж не доведеться. У містера Мільтона є лімузин для нас, який щодня возить на роботу і назад. Містер Мільтон сказав мені, що він стане таким собі другим офісом… Ми з Полом, Тедом і Дейвом будемо обговорювати там справи і таке інше.

– А як же містер Мільтон?

– Мабуть, у нього інший графік. – Вона здивовано подивилася на нього. – Я ще не знаю всього, люба. Але знатиму. Знатиму, – почав наспівувати він.

Коли вони в’їхали до міста, вона відкинулася назад. Щойно Кевін звернув на Блейзер-авеню й наблизився до Ріверсайд-драйв, із лімузина «Джон Мільтон і партнери», припаркованого перед багатоквартирним будинком, вийшов Пол Сколфілд і подав йому знак звернути в гараж під будівлею.

Ворота відчинились, і він заїхав усередину.

– У вас 15D, – сказав Пол, показуючи на їхні місця. – Можете заїжджати на своє місце.

Кевін позадкував і припаркувався. Пол відчинив двері для Міріам і допоміг їй вибратися з машини, тим часом як Кевін обійшов машину і привітався з ним.

– Радий знову вас бачити, місіс Тейлор.

– Ой, будь ласка, звіть мене Міріам.

– Міріам. Будь ласка, звіть мене Пол, – із усмішкою відповів він. – Отам якраз ліфт, – показав він праворуч. – Ворота паркінгу відчиняються пультом. – Він витягнув пульт із кишені піджака й передав Кевінові. – Ще один – у вашій квартирі, на кухонній стільниці.

Він знову повернувся до Міріам.

– Ви, без сумніву, помітили, що цей гараж опалюється, – з гордістю сказав Пол і натиснув кнопку виклику ліфта. Двері негайно відчинились, і він жестом запросив їх увійти першими.

– Поле, як давно ви з Гелен тут мешкаєте? – запитав Кевін.

– Ми переїхали сюди невдовзі після того, як містер Мільтон придбав будівлю. Це було… шість років тому.