Марк Леві - Така, як ти

– Мене вабить висока кухня, тож обирай найкращий ресторан району. Звісно ж, я пригощаю, – сказав Санджай, зустрівши тітку.

– Нащо витрачати гроші? Я принесла нам кошик із купою смакоти.

Доки жінка розстеляла паперову скатертину на газоні, ставила картонні тарілки й пластикові столові прибори, Санджай намагався збагнути, за що доля так на нього напосілася.

– Кумедно, що ми зустрілися саме в цьому парку, – зауважила Лалі.

– Чому? Поруч розташований офіс мого партнера.

– Мій партнер також працює поруч.

– Яким був мій батько в дитинстві?

– Стриманим. Він завжди спостерігав за іншими. Трохи схожий на тебе. Не намагайся заперечувати, вчора ти не спускав Діпака з очей. Але навряд чи ти багато побачив, бо за насупленим обличчям ховається чоловік, повний сюрпризів. Він досі не перестає мене дивувати.

– Чим він займається?

– Ти влаштував мені допит, а сам нічого не розповідаєш! Він керує.

– Таксі?

– Ліфтом, – засміялася Лалі. – Він провів усе життя в кабіні, старшій за нього самого.

– А як ви познайомилися?

– У парку Шиваджі. Я обожнювала дивитися крикетні матчі. І ходила туди щонеділі. То була мить свободи для мене. Якби батько дізнався, що я ходжу дивитися на хлопців на спортмайданчику, мені б дали добрячої прочуханки. Діпак надзвичайно відбивав. Зрештою він помітив самотню дівчину, яка зовсім сама сиділа на трибунах. В молодості я була гарненька. Одного дня, коли рахунок був надзвичайно щільним, Діпак поглянув на мене – і пропустив удар. Діпак чудово відбивав м’ячі суперників, тож це здивувало всіх. Усіх, крім мене. Коли матч завершився, він сів на два ряди нижче за мене – і мови не було, аби нас хтось помітив. Він сказав, що через мене пережив серйозне приниження і, щоб спокутувати провину, я маю прийти до нього на побачення. Я так і зробила наступної неділі, але цього разу ми залишили парк і рушили гуляти вздовж затоки Махім. Ми влаштувалися у підніжжі храму й почали розмову, яка так ніколи й не закінчилася. Ми вже сорок років живемо разом, і коли він іде на роботу зранку, я досі сумую; настільки, що часом приходжу на прогулянку в цей парк. Він працює на початку П’ятої авеню, в будинку № 12, – уточнила вона, вказуючи на арку посеред парку Вашингтон-сквер. – Але він ненавидить, коли я йому заважаю. Той клятий будинок – його королівство.

Лалі замовкла і пильно поглянула на небожа.

– Насправді ти схожий на мене, а не на мого брата. Я це бачу в твоєму погляді.

– Що ти бачиш? – іронічно запитав Санджай.

– Гордість і мрії.

– Мені час іти працювати.

– Повертаєшся у свій хай-тек? – поцікавилася вона.

– Це не місце, радше моє королівство. Не чекайте мене сьогодні на вечерю, я дуже заклопотаний. Повернуся безшумно.

– Я все одно тебе почую. Розважайся, а завтра чи іншого дня ми підемо подивитися на кілька моїх улюблених місць.

Санджай провів тітку до станції метро. Повертаючись до офісу Сема, він вихопив поглядом піддашок будинку № 12 на П’ятій авеню.

Вестибюлі розповідають історії будинків, їхніх мешканців, чудернацького сусідства людей, практично не знайомих між собою. Сходовими майданчиками пролітають важливі миті їхніх життів – народження, весілля, розлучення, смерті, – але товсті стіни буржуазних помешкань нічого не пропускають у свій затишок.

Вестибюль, куди щойно потрапив Санджай, було оздоблено дубовими панелями. Величезна люстра з кришталевими вставками осявала розкішний інтер’єр, відбиваючись на мармуровій підлозі блискучою зіркою, промені якої розходилися навсібіч. Не було жодної випадковості, яка порушила б старовинну атмосферу. На бюрку спав бакелітовий телефон, позичений з іншої доби; колись ним послуговувалися, щоб викликати консьєржа, але пристрій уже давно мовчав. Чорний зошит, сторінки якого ледаче заповнювалися іменами відвідувачів, лежав розгорнутий. За бюрком дрімав Діпак. Клацання розкішних дверей нічого не змінило.

Санджай стиха кашлянув – і Діпак здригнувся.

– Чим можу вам допомогти? – ввічливо запитав він, поправляючи окуляри.

Побачивши, хто саме до нього завітав, ліфтер насупився.

– Що ти тут робиш?

– Я прийшов у місце, про яке моя тітка відгукувалася якнайкраще.

– Ти ніколи не заходив до багатоповерхівок? Мешкаєш у нетрях Дхараві?

– Я хотів подивитися на славнозвісний ліфт…

– Про який Лалі також тобі розповіла.

– Здається, він неймовірний, і треба бути справжнім майстром, аби керувати ним.