Марк Леві - Така, як ти

– Це правда, – піддався на лестощі Діпак.

Діпак роззирнувся, аби переконатися: вони були самі. Він схопив картуз і примостив його на голові. Санджай визнав, що в цій гарній формі названий дядько скидався на командира бойового літака.

– Гаразд, – пробурмотів він, – у цей час ліфтера ніхто не викликає, тож іди за мною, влаштуємо екскурсію, але таємно, второпав?

Санджай погодився. Він почувався так, ніби йому дозволили зайти до музею після закриття. Діпак відчинив дверцята ліфта і запросив небожа до кабіни. Поклавши долоню на руків’я, він зачекав кілька секунд, ніби для того, щоб сповнити коротку мандрівку, в яку вони вирушають, більшої урочистості.

– Слухай, – мовив він. – Кожен звук має значення.

Санджай відрізнив електричний тріск, потім гудіння мотора, що прокидається, і шум, з яким повільно піднімалася кабіна.

– Бачиш, – додав Діпак, – він розігрує партитуру. Між різними поверхами – різні ноти. Я впізнаю їх навіть із заплющеними очима. Вони вказують, де я перебуваю і якої миті маю опустити важіль, щоб повільно спинити кабіну.

Ліфт доїхав до шостого поверху. Діпак завмер, очікуючи на вияв захоплення. Здавалося, він ставився до цього дуже серйозно, тож Санджаю довелося вдати, ніби він надзвичайно вражений.

– Спуск іще кращий і вимагає значної вправності через противагу, яка важча за нас. Розумієш?

Санджай знову кивнув. Але щойно кабіна рушила, задзеленчав мобільний Діпака. Ліфтер ворухнув руків’я і зупинив ліфт.

– Ми зламалися? – запитав Санджай.

– Замовкни, я міркую. Мене викликають на дев’ятий, – повідомив він, запускаючи важіль.

Кабіна піднялася значно швидше, ніж раніше.

– Ви можете навіть швидкістю керувати?

– Певно, це містер Бронштейн. Але час трохи незвичний. Стій за мною і нічого не кажи. Якщо він привітається з тобою, привітайся у відповідь, ніби ти звичайний гість.

На сходовому майданчику дев’ятого поверху чекала молода жінка в інвалідному візку. Вона повернулися спиною до ліфта, щоб заїхати заднім ходом.

– Доброго дня, міс, – ввічливо мовив Діпак.

– Доброго дня, Діпаку, але ми вже двічі віталися сьогодні зранку, – відповіла вона, задкуючи.

Санджай притиснувся до стіни позаду неї.

– А ви не зупинитеся, щоб висадити пана? – запитала Хлоя, коли вони проминали другий поверх.

Діпаку не довелося виправдовуватися, адже ліфт уже спинявся на першому. Старий відчинив дверцята і рішуче зупинив Санджая, який хотів допомогти Хлої виїхати. Діпак поквапився у вестибюль, аби відчинити дівчині двері.

– Вам потрібне таксі, міс?

– Так, будь ласка, – відповіла вона.

І саме тоді події по-справжньому закрутилися. Звідкілясь вигулькнув кур’єр із пакунком, а з-за бюрка долинуло три дзвінки. Діпак попросив посильного зачекати, що тому страшенно не сподобалося.

– Три дзвінки, це містер Моррісон, – буркнув Діпак. – Гаразд, спершу я подбаю про ваше таксі.

– А хто подбає про мій пакунок? – обурився кур’єр, крокуючи за ними тротуаром.

Хлоя взяла згорток, поклала собі на коліна й підписала квитанцію про доставку.

– О, це для Клерків. Що ж тут може бути? – хитро вигукнула вона.

Діпак кинув важкий погляд на Санджая, що чекав під дашком. Молодик підійшов до Хлої й забрав пакунок.

– Я покладу це на бюрко. Чи ви спершу хочете зазирнути, що всередині? – запитав він.

Виконавши сказане, він знову повернувся на вулицю. Діпак стояв посеред авеню, дмухаючи у свисток і простягаючи вперед руки, щоб упіймати таксі. Однак три жовті «кеби» з увімкненими лампочками промчали повз.

– Я не хочу втручатися у справу, яка мене не стосується, але дзвоник не змовкає, – повідомив Санджай.

– Діпаку, ідіть до містера Моррісона, я і сама впораюся, – втрутилася Хлоя.

– Я займуся таксі, – запропонував Санджай, підійшовши до дядька.

– Будь уважний, будь-що не підійде, – прошепотів Діпак. – Потрібна лише така машина, в якій відсуваються бічні двері…

– Я зрозумів! Не знаю, хто цей містер Моррісон, але він видається нетерплячим.

Діпак завагався і, заскочений зненацька, повернувся в будинок, залишивши Санджая в товаристві Хлої.

– Усе гаразд? – запитав Санджай.

– А чому щось має бути не так? – холодно запитала вона.

– Та нічого, мені просто здалося, ніби ви щось прошепотіли.

– Я мала поїхати раніше й тепер спізнюся.

– Важлива зустріч?

– Так, дуже… Принаймні я на це сподіваюся.

Він вискочив на дорогу й зупинив таксі… зовсім не таке, як йому наказав дядько.