Дарина Гнатко - Тінь аспида

А щастя його нервувалося, робилося дратівливим, коли він навідувався без попередження… Але він чекав, він терпляче й одночасно нетерпляче чекав, чекав тої миті, коли нарешті доскочить свого щастя.

Щастя бути поряд коханої жінки.

Обгорнувши струнке, розкішне й досить ще привабливе тіло сріблястим, пухнастим хутром шубки, Мар’яна Роєва стрімко вийшла з приватної дорогої клініки, наостанок холоднувато поглянувши на надміру улесливого – якщо не сказати, нудотно-медяного лікаря, котрий вийшов супроводити її до самих дверей. Усівшись за кермо сріблястого кольору позашляховика, вона стрімко зірвала автівку з місця й понеслася рівною, прямою дорогою додому.

Виїхавши за ворота клініки, вона розсміялася.

Розсміялася легко та свобідно, вивільняючи усю ту напругу, котру накопичувала у собі не тільки останню добу хвороби Миколи, а, видавалося, й усе життя з ним. А все-таки вона гарна акторка. Миколу відправили до лікарні добу тому з інсультом, коли він, прокинувшись уранці, зробив декілька кроків від ліжка й раптом захрипів і почав падати, випускаючи з розслабленого рота огидну пінисту слину. Мар’яна кинулася до нього, закричавши, бо знала, що в сусідній кімнаті прибиралася служниця, але ніхто не бачив вдоволення в її великих блакитних очах, коли схилялася вона над непритомним, застиглим, схожим на бридке біле тісто тілом чоловіка. Думка про те, що Микола помре, невимовною радістю, молодим вином бродилася у неї в голові увесь той час, поки викликали приватну «швидку», коли вона вірною, вбитою тривогою дружиною їхала слідкома й добу скорботно чергувала поряд, не втомлюючись проливати побільше сліз.

Лікарі не давали надії, що Микола може видужати, із сумними пиками сповіщали Мар’яну об тім, що хоч вони й намагаються робити усе можливе, але його серце є надзвичайно слабким, аби боротися за життя… Мар’яна заливалася тихими слізьми в той час, коли радісний сміх наполегливо пнувся з самих глибин її єства.

Вона додала швидкості.

– Він помре, неодмінно помре! – вигукнула на весь салон автівки й знову розсміялася – радісно та легко. – Пожадібна, огидна свиня, жер би менше, то не було б хвороб і вижив би. Але то все на краще.

Зупинивши автівку біля новобудови з червоної цегли, Мар’яна знову одягнула на лице маску скорботної дружини й пішла всередину. Квартира їхня була надзвичайно тихою й сонливою без дратівливих зойків Миколи, служниця тихенько пила чай на кухні й з появою Мар’яни зірвалася на ноги.

– Мар’яна Захарівна…

Мар’яна сльозливо поморщилася.

– Вони майже не дають йому надії, Надю. – Вона озирнулася. – Ні, нічого не кажи, я й так тримаюся з останніх сил. Бачу, ти вже за звичкою наготувала його улюблених смаколиків…

Надя знітилася.

– Я…

– Пусте. Візьми собі побільше, я все одно цього не їм… і можеш бути вільною до завтра. Я хочу побути сама.

Надя розуміюче поглянула й за декілька хвилин тихо, непомітно зникла.

Мар’яна зосталася у квартирі одна.

Деякий час нерухомо стояла посеред вітальні – легка та гарна в сукні з тонкої шерсті медяного кольору, – а потім радісно засміялася й закружлялася кімнатою, на якусь мить застигла й грайливо впала на просторий білий диван овальної форми. Роздивлялася, мов уперше бачила, квартиру, у якій вони мешкали останні п’ять років, після виходу Миколи на пенсію, й вдоволено посміхалася. Квартира зостанеться їй, у цьому вона сумнівів не мала, прибутковий бізнес теж, а ось гроші… На гладкому, ідеально рівному чолі Мар’яни, котрого вперто відмовлявся торкатися час, переважно завдяки дивам сучасної пластичної хірургії, з’явилася глибока, вертикальна лінія. А ось грошима їй доведеться поділитися з дітьми Миколи від першого шлюбу. То було погано й дуже небажано, та все ж не смертельно… Зрештою, у неї ж полишиться половина, а ще бізнес, який приносить гарні прибутки.

З Миколою Роєвим її колись познайомили друзі батька на якомусь прийомі, котрі вона так полюбляла. В свої досить юні роки Мар’яна вже твердо знала, чого вона хоче від життя – а хотіла вона що багатої, розкішної долі, що пошани від людей, заздрощів тому її становищу, котре мало бути досить високим. Вона прагнула досить недешево продати себе, свою ту вроду, котрою так щедро обдарувала її природа. Донька лікарів, вона зовсім не вспадкувала від батьків їхніх талантів, навчання її геть не цікавило, але за наполяганням тата попленталася на медичний, без бажання навчалася на педіатра й дуже сумнівалася у тім, що колись таки працюватиме за фахом. Дітей вона ніколи не любила й щиро не розуміла захоплення батьків, коли в домі з’явилася Єва. Бридке, червонопике й примхливе створіння, котре тільки того й умілося, що репетувати ледь не цілодобово й полишати Мар’яну спокою та сну. Саме поява в домі молодшої сестри підштовхнула Мар’яну заприсягтися самій собі, що народжувати вона не буде ніколи. Нащо їй діти? Аби ліцемірно пускати слину захоплення та агукати над геть непотрібним створінням? Ні. Життя, воно ж дається тільки раз, і Мар’яна намірялася прожити його виключно заради себе самої, не марнуючи на якусь там дитину. Мати тільки зітхала й шепотіла, що вона ще відчує у собі поклик до материнства, коли прийде час, але Мар’яна тільки презирливо кривилася. Взагалі, що норовом, що вродою, та навіть нелюбов’ю тією до дітей пішлася вона в бабу свою по матері Клавдію Заграйко. Мати завжди згадувала про ту з такою гіркотою у голосі, дорікаючи Мар’яні в тім, що вона вродилася повною подобою баби Клавдії. Сама Мар’яна баби, що не раділа дітям, як і вона, не пам’ятала, але, за словами матері, вона була надзвичайно вродливою жінкою, мала безліч коханців, була людиною дуже пихатою й ніколи не любила своєї єдиної доньки. А Мар’яна знала, що у неї буде відмінність від баби Клавдії в одному – у неї ніколи не буде навіть єдиної доні.