Дарина Гнатко - Тінь аспида

Не вірила, й усе.

Мар’яна ніколи, від самого народження сестри не любила. Миршавенька в дитинстві, вона не перетворилася на красуню, коли зросла, чому сама Мар’яна, щоправда, тільки раділася. Їй зовсім не потрібна була суперниця власної вроди, не потрібно було повторення тої вроди, до того ж більш свіже та юне. І вона просто не любила сестру й ніяк не могла пояснити походження тої нелюбові, щоправда, не надто й намагалася…

– Тату, мамо, Мар’яно, – високим голосом промовила раптом Єва, обриваючи лінькуваті думки Мар’яни й змушуючи ту з деяким острахом дотямити, що погляд її очей весь цей час було вп’ято в красиве лице Степана. Вона кинула обережний погляд на чоловіка, але той був занадто зайнятим соковитим м’ясом під вишневим соусом, приготованим матір’ю. – Ми зі Стьопою вирішили, що одружимося через місяць.

Захар Дем’янович поблажливо всміхнувся.

– Справді? А чому так швидко?

Єва кинула на батька примхливий погляд.

– Бо я так хочу, а Стьопа не заперечує.

Прилука скрушно зітхнув.

– Яка ж ти, кізонько моя, вкрадлива.

Усі розсміялися, й тільки одна Мар’яна відчула, що не здатна вичавити з себе нічого більшого від прохолодної усмішки. Їй раптом зробилося неприємно, дуже неприємно від думки про те, що цей красень блакитноокий стане чоловіком її сестри. Неприємною була й думка про те, як його грубі та мозолясті долоні будуть торкатися й пестити простувату Єву, а не голубити розкішне тіло самої Мар’яни. Й ненависть до сестри захопила серце з такою силою, що вона пополотніла. Як ненавиділа вона зараз сестру, ненавиділа чи не сильніш у цю хвилину, ніж усі ті дев’ятнадцять років, відколи це галасливе створіння принесли додому й почали вклонятися йому, ледь не впадаючись, наче малому та химерному ідолові. Чим більше батьки обожнювали Єву, тим більше ту ненавиділа сама Мар’яна. Але зараз… зараз до застарілої дитячої ненависті було ще додано й ревнощів – палких, пекучих й отруйних жіночих ревнощів, й та, звична з дитинства ненависть робилася геть блідою й невиразною у порівнянні з тим, що відчула Мар’яна тільки від самої думки про те, як руки Степана почнуть пестити її сестру.

Вона ледь дотерпілася кінця тієї клятої вечері й похмуро слухала п’яні теревені чоловіка всю дорогу додому, насуплено роздивляючись темні вулиці Києва за вікном автівки. Перед очима нездоланно все поставалося вродливе лице нареченого сестри, й вона здригнулася від несподіванки та огиди, коли її тіла торкнулися руки чоловіка.

– Люба…

Мар’яна кинула на нього прохолодний погляд.

– Не треба…

– Але…

Вона примусила себе вимучено всміхнутися до нього.

– Вибач, але це все та таткова настоянка з горобини. У мене ще з дитинства від неї жахливо болить голова.

Й вона сказала правду, бо голова в неї й справді болілася, та ніяк не від батькової смачної настоянки, а від безсилої злості та ненависті до власної сестри.

Мар’яна була майже закоханою у нареченого останньої.

А за місяць Степан з Євою побралися.

Степан так і не покохав дружини, але ставився до неї так, що ні в Єви, ні в батьків її не виникало сумнівів у тому, що палке почуття її розділене ним повною мірою. Вона, засліплена власним коханням, свято та наївно вірилася у його кохання, котре існувало лише в його словах, але ніяк не в його серці, яке полишалося вільним. Єдине, що володіло серцем Степана Малковича, – то були честолюбні плани на майбутнє, але він зажив при цьому досить щасливим життям із Євою. Перші роки шлюбу їхнього того, що випромінювало її закохане серце, вистачало на двох, до того ж вона спочатку була просто винятковою дружиною й намагалася все робити так, аби Степанові було добре, жила тільки для нього. А ще вона надзвичайно погарнішала, розквітла в заміжжі, вся сяюча тим незнайомим для Степана почуттям, котре ще не торкнулося його серця.

Захар Дем’янович зі своїми зв’язками зміг виліпити з нього досить непоганого держслужбовця, а потім допоміг відкрити власну справу, котра й перетворила бідного хлопця з Рівненщини на одного з найбагатших людей країни. Він мав усе, про що так мріялося йому з дитинства, й головне – він вилікував матір. То був найбільший біль його дитинства та юнацтва – завжди п’яна мати. Вона почала пиячити досить банально та звичайно – коли Степану минуло п’ять і його батько покинув її заради іншої жінки. Весела, усміхнена Антоніна Василівна, медсестра за фахом, за короткий час перетворилася на похмуре, майже незнайоме маленькому Степанку створіння. Вона все частіш почала повертатися додому з тим бридким горілчаним смородом з рота, котрий маленький Степан так ненавидів, гримала на нього й уже не обіймала, не пригортала до себе, як то було раніше… Майже чужа, невпізнавана й неохайна, з брудним волоссям, вона завалювалася на лаву й починала невиразно бубоніти якісь прокльони на адресу колишнього чоловіка та його нової дружини. Степанко якось потикнувся в таку хвилину до неї з проханням напрочуд наївним, дитячим дати молока, та, отримавши важкого поличника, від котрого запалалося лице, більш навіть на очі страшився їй потрапити. З часом вона почала все частіш повертатися додому ото такою чужою та грубою, а згодом і взагалі покинула роботу. Жили на гроші, котрі батько надсилав на Степана, й поступово він почав звикати й до нової, грубої мами, й до стійкого горілчаного смороду в їхній хаті. Звикався він і до того, що покинула вона готувати свої смачні борщі та тушковану картоплю, й усе частіш перебивалися вони слизькими ковбасами, а то могли й самого лиш хліба погризти. Мама їжею геть не переймалася, їй би тільки що випити було, те єдине хвилювало, а що вже попоїсти малому Степанку, те не обходило. І його поступово почала підгодовувати сусідка баба Настя. Й саме та сухенька, проста бабуся й вклала до свідомості малого хлопця, що його мати є глибоко нещасною, слабкою людиною й що він, коли зросте в мужнього чоловіка, має їй завжди допомагати.